Варто наголосити, що порівняно менша пильність радянських каральних органів до студентів-україністів, які навчалися в цьому зрусифікованому краї, позитивно позначалася на їх становленні. Атмосфера страху, спричиненого тиском КДБ, хоча й існувала, але була значно слабшою за ту, яку відчували студенти Києва чи Львова. Залишався більший простір «дозволеного», що активізувало спілкування і зменшувало страх перед всюдисущим стукачем. І хоча в колі одногрупників Стусу й доводилося стежити за тим, аби не бовкнути чогось зайвого, бо сумнівів у тому, що хтось із групи є інформатором, бути не могло, проте за п'ять років така «присутність» не мала для юнака фатальних наслідків. Цілком ймовірно, що причиною такої «непильности» була банальна вайлуватість і байдужість самого завербованого, але в умовах СРСР це означало, що не було обов'язкової для виконання рознарядки виявити певну кількість антирадянської молоді — план є план! — що майже напевне мало місце в традиційних українських центрах. І це цілком зрозуміло, адже ідеологічні керманичі теж досить добре усвідомлювали, що кращі й найбільш затяті ідуть до Львова чи Києва.
1954-го, коли Василь Стус лише вступив до педінституту, там, за висловом його інститутського, а згодом — і київського, приятеля Олега Орача, «ще витав дух Івана Дзюби», який випустився з цього вузу дещо раніше. Одночасно зі Стусом у Сталінському педі навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазоренко, Василь Захарченко, дещо пізніше там упродовж року вчився й Василь Голобородько, якому, щоправда, отримати диплом не пощастило.
Особливо активно національне та літературне життя вирувало в літстудії інституту, якою керував Тимофій Духовний[164]. Як для умов обмеженого функціонування української мови в Донбасі, рівень літстудійців виявився достатньо високим. І хоча далеко не всім її членам удалося сягнути літературних вершин, національний дух, постійне провокування до інтелектуального росту, цікаві дискусії та здорова конкуренція, яку керівник гуртка плекав у своїх студійців, неабияк сприяло їх зростанню. Зрештою, сам факт існування цього замкнутого на собі україномовного літературного середовища допоміг Стусові швидше усвідомити власну інакшість і менш болісно реагувати на «нерозуміння» української окремими викладачами.
Тут слід сказати про самого Тимофія Духовного, який користувався чи не найбільшим авторитетом поміж студентами, адже, на відміну від інших, він не лише цікаво викладав лекційний курс, але й «на прохання самого Миколи Бажана»[165] писав статті до Української радянської енциклопедії.
Прикметно, що ніхто зі Стусових друзів тої пори не опустився до банальних і доволі традиційних для україно-радянського гуманітарного середовища доносів ані від страху перед усесильністю каральних спецслужб, ані з кар'єрних міркувань. Анатолій Лазоренко, один із близьких товаришів поета того періоду, на суді 1972-го взагалі заявив, що вважає Василя Стуса значно освіченішим і «вищим» за себе, а тому не може оцінювати його вчинки чи вислови, бо не розуміє їх. Після цього він дав високу характеристику людським якостям поета, що для самого Лазоренка мало дуже сумні наслідки. В умовах 1972-го це був учинок, адже Анатолій добре розумів, для чого його викликали на суд до Києва й які можуть бути наслідки такої поведінки. У радянській Україні 1972-го такий виступ ґарантував закриття всіх перспектив без найменших сподівань на яку-будь реалізацію. Проте донбаська звичка поневажати перспективою заради «своїх» виявилася для Лазоренка істотнішою за всі практичні резони й тиск слідчих та суду…
Зберігши вірність другові, Лазоренко ніби віддав належне тій атмосфері доброзичливости й довіри, що панувала в гурті літстудії Т. Духовного в другій половині 1950-х, де не лише були створені добрі передумови для максимальної реалізації потенцій всіх її членів, а й здавалися перші іспити на людську порядність, відданість ідеям добра і дружби, що в радянській системі вищої освіти було неабияким набутком[166].
Стус цінував своє перше інтелектуальне товариство, часто запрошував друзів додому, «майже щодня після лекцій та семінарських занять заходив… у гуртожиток»[167]. Потреба в такому літературному й національному товаристві в нього була настільки значною, що він навіть заздрив друзям, які на відміну від нього жили в гуртожитку й багато спілкувалися між собою.
166
Звісно, це палиця на два кінці. 1971-го Генріх Дворко, який мав підстави не довіряти одному зі Стусових друзів, попередив Василя, що його товариш Леонід Селезненко співпрацює з КДБ. Стус вислухав і спокійно відкинув цей голос розуму. «Розумієш, — сказав він, — цілком можливо, що все саме так і є, як ти кажеш. Але ж у тебе немає фактів… А якщо він не стукач? Своєю недовірою ми можемо смертельно образити людину…» Десь від середини 1971-го багато хто перестав довіряти Селезненкові, а В. Стус продовжував щиро товаришувати з ним, часто бував у його квартирі. На слідстві 1972-го важкохворого Л. Селезненка таки зламав психологічний тиск, який чинився на нього слідчими, і він дав кілька різних — позитивних і неґативних — характеристик Стусові. Однак характер цих свідчень, зафіксованих у справі Василя Стуса (Карна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 KK УРСР в 12-ти томах / Розпочата: 13 січня 1972 р. — Закінчена: 26 липня 1972 р. — Зберігається в архіві СБУ за №.67298 фп), дозволяє з великою ймовірністю припускати, що 1971-го Селезненко не співпрацював із органами. Суддя та слідчий жорстоким тиском примусили його у 1972-му давати свідчення ще й проти деяких інших своїх приятелів.
167
Іван Середа. Цокає годинник // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 14. Кімнату в гуртожитку, де жили найближчі товариші Василя Стуса, часто називали «