Проте вже наприкінці першого курсу захоплений життям юнак збагнув, що не з усіма варто говорити відверто. Утім, одна справа — усвідомити, а інша — спромогтися на це в 16—18 років. Особливо важко було втриматися від уїдливих коментарів, які високо цінуються в студентському середовищі. Одна з таких ситуацій закарбувалася в пам'яті його одногрупника Анатолія Лазоренка:
«Ми… студіювали[168] геніальну роботу вождя[169], де „всезнаючий теоретик“ ущент розгромив вульгарно-соціологічні погляди академіка М. Я. Марра.
— Яка людина! Мабуть, немає такої галузі, де б він не міг достеменно розібратися у самій суті питання.
— Аякже! — вихопився Василь. — Добре використано матеріали всесоюзної дискусії мовознавців… — Раптом осікся і повільним, розгубленим поглядом обвів усіх присутніх, ніби зважував, хто першим побіжить „закладати“ його особістам»[170].
Зважаючи на це непрактичне «невміння» змовчати коли треба, Василь мусив бути особливо обережним у виборі друзів. Найближчими до нього за студентських років були Іван Принцевський та Микола Раєцький. Долі цих людей аж надто характерні для всього покоління.
Миколу Раєцького було виключено з інституту на четвертому курсі за звинуваченням у національно-патріотичному впливі на студенство. Перед цим його викликали в Донецький обком КПРС, на розмови з представниками КДБ; очевидно, були й пропозиції давати свідчення на друзів. Він відмовився, не почав ламати комедію каяття після якогось необережного вислову, а тому був змушений забрати документи. Зрештою, йому ще пощастило, що по смерти Сталіна ГУЛАГ звільнювали, а не наповнювали. Саме з цієї причини йому й вдалося уникнути табору. За кілька років він навіть здобув вищу освіту в Луцькому педінституті й усе життя працював на Вінниччині, нишком бавлячись перекладами. Подейкують, що переклади ті були непоганого рівня, але після його смерти наприкінці 1980-х про архіви Раєцького подбати, здається, було нікому[171].
Трагічно склалася доля й іншого Василевого приятеля тієї пори — Івана Принцевського, якого викладачі вважали чи не найталановитішим учнем Сталінського педу. Іван був сином репресованого в тридцяті роки, і тому йому доводилося для відмінного навчання докладати надзусилля. Як згадує Олег Орач, Принцевський і Стус «писали реферати, на які сходилися з інших груп. Коли про „Мойсея“ Франка Стус написав реферат, то прийшли люди з фізмату, бо знали, що це послухати — то набратися трохи розуму»[172].
На відміну від виключеного приятеля, Стусу та Принцевському закінчити інститут таки вдалося, а от далі…
«Іван Принцевський став врешті кандидатом наук у Донецьку… викладачем університету, який утворився на базі Донецького педінституту. Він був такий манірно-делікатний і наражався на наші [студентські] усмішки… Між собою ми його називали „кісейною баришнею“. В нього така манера триматись була. Він надзвичайно лагідний був… цей чоловік, нам здавалось, такий був слабовольний і надто вже лагідний, що не годилося козакові… Так от цей слабовольний… чоловік, коли його цькуванням довели до того, що він уже далі не міг, прийшов додому на свою квартиру, а був одружений, донька маленька, став навколішки біля ліжка, якогось зашморга припасував до билець і вдавився… Кажуть, що він залишив записку доні, що, доню, я винен тільки перед тобою»[173].
Це теж донбаське випробування: на силу волі, здатність перетерпіти, переламувати обставини. Трудні обставини життя в дедалі більш російськомовному краї, де навіть по селах усупереч волі викладачів і з благословення влади школи прискореними темпами переводили на російську мову навчання. Часто для цього було достатню однієї заяви когось із батьків. А тут — виразна україномовність одинаків, які любили свою культуру. Василь Стус рідко згадував своїх інститутських друзів, але, обираючи в 1960—70-ті власну дорогу, без сумніву, пам'ятав і про їхню долю.
1956-й рік виявився знаковим і переламним як для суспільно-політичної ситуації в СРСР, так і для хребтів юнаків і дівчат, які повірили в незворотність суспільних змін. Та й чи могло бути інакше, якщо переважна більшість радянських людей пережила справжній шок, коли одного осіннього дня їм зачитали спеціальний лист, у якому розвінчувався культ особи Йосипа Сталіна. Часто це робилося саме тими людьми, хто найбільше сприяв плеканню цього культу.
170
Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.
172
Там само. — С. 226. Пізніша курсова робота Василя Стуса — «Троянди й виноград» — на республіканському конкурсі студентських робіт зайняла перше місце.