Так відбувалося й у Сталінському педінституті. «Чимось дуже схвильовані, викладачі повідомили, що відбудуться якісь важливі збори. Очманілі після восьми годин слухання лекцій, голодні й злі, проклинаючи ті збори»[174], студенти поволі сходилися до актової зали. Проте «після оголошення секретарем партбюро порядку денного [ті ж студенти] забули про все на світі… Зачитували постанову ЦК „Про подолання культу особи Сталіна“»[175].
Що сталося?
Як це трапилося?
Адже більшість ще добре пам'ятала «березневі дні 1953 року[176]. Як на траурних мітингах люди щиро, відверто плакали, запитуючи один одного: що-то воно буде тепер? Немає вождя народів!..»[177].
І хоча чимало людей пережили тими днями апокаліпсовий жах від факту смерти божка й керманича, але за три роки витворена цим божком система безжально зжерла творця, який необачно відійшов у вічність. І слуги цієї системи, люди-ґвинтики, функціонально-механістичні ролі яких у державному механізмі стали суттю їхнього життя, за кілька років більшою чи меншою мірою виявилися психологічно готовими виступити з розвінчанням колишнього божества, аби лишень не виявитися непотребом для державного механізму, витвореного залізною сталінською волею.
На тих зборах 1956-го Стуса сприкрило саме це — відсутність вірности й відданости служак, які швидко зреклися колишнього бога.
Красномовний сам факт написання такого вірша юнаком, який не лише раніше за інших вилікувався від загальної хвороби надмірної «любови» до диктатора, але й знайшов у собі сили й достатню глибину, аби дати морально-етичну оцінку загальній зраді рабів системи. Попри те, що цей вірш важко назвати поетичним здобутком, Стус не лише не викинув цю небезпечну чернетку, але й неодноразово повертався до неї, вносячи якісь правки та корективи. Це дає підстави говорити про принципові відмінності у сприйнятті суспільних подій Василем Стусом від загальноприйнятих ще зі студентських років. І хоча ця поетова інакшість ще не була такою яскраво вираженою, як 1960—1970 років, проте окремі його ціннісні орієнтири простежуються достатньо чітко.
На відміну від двох основних суспільних стереотипів сприйняття смерти Сталіна — як можна критикувати Сталіна? (домінуюча більшість), помер кат і тиран народу! (меншість) — 21-річний юнак, оминаючи поверхову публіцистичність, робить спробу осмислити проблему інакше: його не цікавить, «добрим» чи «злим» був тиран, його цікавить, які люди залишилися після нього й чи здатні вони після втрати вождя бодай на збереження «вірности».
Такий підхід до теми відразу переводить проблему з ідеологічно-публіцистичної площини, чого вимагав і вчив метод соціалістичного реалізму, до площини етичної. Попри те, що у вірші тема осмислюється надто прямолінійно й буквально, цей текст-свідчення дозволяє говорити, що вже наприкінці навчання в інституті Стуса цікавили не так події, як те, що стоїть за лаштунками. Нетрадиційний підхід В. Стуса до осмислення головного структуроформного суспільного чинника наприкінці 1950-х дозволяє говорити про етично, а не публіцистично зорієнтований інтерес молодого поета.
Попри все, більшість віршів, написаних у цей період, поет не включив до своїх перших збірок — «Круговерть» та «Зимові дерева». Пізніше він навіть дещо соромився цих недосконалих текстів, у яких (загальна тенденція до публіцистичности поезії не могла не впливати й на нього) домінували юнацька романтика та публіцистична загостреність. Значне місце у віршах цього часу займає любовна лірика, цілком природна й умотивована в 20 років:
174
Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.
176
На траурних мітинґах, дорогою до Москви й під час похорону Йосипа Сталіна загинули тисячі людей, які були затиснені оскаженілим від горя людським потоком, що запруджував майдани й площі в незбагненному прагненні віддати останню шану вождю, який приніс мільйони людських життів у жертву Молохові індустріалізації радянської держави. Щоправда, із точки зору державних інтересів ті жертви виявилися не марними, адже навіть попри те, що всі наступники Сталіна лише використовували сформовані ним механізми влади, зліплена його руками державна структура проіснувала понад тридцять років.
177
Анатолій Лазоренко. Штрихи до портрета Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 16.
178
Чернетковий автограф у загальному зошиті. Зберігається у Відділі рукописів ІЛ НАНУ: Ф. 170, № 746, арк. 27. Уперше опубліковано: Дмитро Стус. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: МП «Фотовідеосервіс», 1992, С. 36—37.