Але віра в себе — велика сила. Василь анітрохи не сумнівався у своїх спромогах і навіть попри всю зовнішню скромність і цілковиту відсутність зверхности, ціну собі вже склав. Поет шукає реальности відчуттів, набуття життєвого досвіду, випробувань невіддю й невлаштованістю, бо долання перешкод гартує характер:
Своєрідний девіз поета тих років викладено в дещо наївному вірші «Порив» (1958), який не лише не загубився, а й був включений поетом до збірок «Круговерть» та «Зимові дерева».
Ще не знайомий як слід із філософією екзистенціалізму, захоплення якою припало на пізніші часи, Василь формулює своє життьове кредо: попри всі зваби й випробування, ти — людина — мусиш зберігати вірність життю, правді, долі. Усупереч обставинам — байдуже, прихильним чи трагічним — ти, нехай навіть надсило, мусиш крок за кроком долати щаблі на шляху власного самовдосконалення. Долати навіть попри те, що вже встиг збагнути: ти — лише піщинка перед незбагненною неосяжністю долі. Бо щоби піти далі за попередників, щоби творити власне життя, яке потім може стати дороговказом для вибору життєвих стратегій іншими, ти мусиш щоденним самогартуванням тримати себе у формі, бути готовим будь-якої миті зректися попереднього досвіду й відкинути життєву мудрість в ім'я власного горіння й власного виповнення.
На останньому курсі інституту Василь Стус готує свою першу справжню добірку віршів і, ймовірно, через Тимофія Духовного, передає її до редакції «Літературної газети»[186]. Передмову до неї написав майже мітичний для Стуса Андрій Малишко: «Здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна… зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора»[187].
Добірка з трьох віршів була надрукована в провідній літературній газеті радянської України вже тоді, коли Стус носив погони, вибуваючи обов'язкову військову повинність. Але саме ця публікація стала головним підсумком, звітом, бодай перед самим собою, про творчість періоду учнівства й дбайливо зберігалася письменником. Загальніше, з погляду літпроцесу, можна говорити, що ця публікація зробила фактом появу в літературі нового голосу, який хоча й не набув ще справжньої ориґінальности, але вже спромігся заявити про себе, подолавши планку мінімальних вимог, необхідних для публікації в центральній пресі. Це — ніби обіцянка: далі буде…
Та світ — не лише література, не лише поезія. Заявити про свою особистість значно важче, аніж написати кілька десятків добрих текстів. Аби заслужити повагу, мусиш навчитися постійно доводити свою спроможність на вчинок. Це було особливо близьким Стусові в контексті шкільних орієнтирів на високу героїку. І хоча в інституті Василь зрозумів, що сам по собі вчинок хоча й дорого вартий, однак не менш важливим для людини є вміння відповідати за здійснене.
183
Публікується за чистовим автографом. — Зберігається: Відділ рукописів НАНУ, Ф. 170, од. зб. 741, арк. 10.
185
Там само. — С. 145. Ранній чернетковий автограф цього вірша датований 17 вересня 1957 р. (Там само. — С. 394).
187
Андрій Малишко. Доброї путі. Поезії Василя Стуса // Літературна газета. — 22 грудня 1959 р.