Василь Стус був готовим пройти цим шляхом, а той же Мережковський, Вернадський чи Короленко — ні. Чи не тому вони й досі на периферії національної культури, хоч їхній внесок у культуру імперську, яку першим малоросійській та великоруській протиставив, здається, ще Драгоманов, таки значний. Легкість, із якою найосвіченіших (хоча, може, далеко не найсильніших духом) людей витискають на марґінеси культури, водночас страшить і вражає, бо кожна така доля твориться ніби в тіні Кроноса, який із містичного страху пожирає своїх дітей. Так втрачається спадковість, і кожен новий український талант стає щораз новим підтвердженням відомого: «ґеній народжується в провінції, а помирає у столиці».
Але коли так стоїть справа з літератами, музиками та художниками, то що казати про ґеніїв негуманітарних сфер, які надто рано розуміють, що їхній талант швидше й вище буде поціновано в інших культурах — імперських Австро-Угорщині й Росії колись, західноєвропейських чи американській нині. Не скудіє земля наша, але чи є це життєдайне джерело нескінченним? Відповіді на це не знає ніхто, проте подібне питання постає перед кожним талановитим юнаком, який відчуває в собі сили якщо не перевернути світ, то, принаймні, змінити чи глибше осягнути його.
Схоже, що наприкінці 1950-х це розумів і Василь Стус. Розумів і зі свідомої моральної принуки обрав дорогу страждань та випробувань за право невдячної роботи на ниві рідної культури. При цьому неуникненність страждань була для нього очевидною. Надто добре він знав історію української літератури дев'ятнадцятого віку, усе ще надто болило й життя батьків, які сплачували непомірну ціну за свою україномовність у Донбасі. Проте цей шлях, що ніби закривав життьові перспективи, обіцяв і досягнення, вабив випробуваннями, вказував на непевну путь до визнання через тяжкий труд, через солоний кервавий піт, про що так часто згадує зрілий Стус від кінця шістдесятих, коли береться (спершу несвідомо) до творення містерії свого життя. Точені обличчя його малописьменних батьків через ініціацію великим стражданням (саме великим, бо малі лише дрібнять людину), ніби прочиняли йому двері до відродження на давно згаслому попелищі:
Це надзавдання зумовило й вибір шляху — філологія. Метафорою цього шляху стала поема І. Франка «Мойсей», та й саме життя Мойсея, про що Стус коротко згадав у листі до сина від 25 квітня 1979 року. Мовляв, — ось ключ до розуміння моєї сутности, ніби говорив він синові, геть незважаючи на звичку (не лише сина, а й багатьох дослідників-літературознавців) сприймати все крізь шкельця реалістичної літератури чи обмежуватися «голим» текстом. Але чи коректно відокремлювати текст від життя в того, хто від початків прагнув поєднати одне з іншим: фіксуючи в «Палімпсестах» не лише психологічні стани людини, яка все життя йде «проти течії», але й указуючи в такий спосіб на дорогу самореалізації (себто, квітування), підштовхуючи до подолання чимдалі вищих сходинок на шляху самовдосконалення? Та й чи можлива така метафізика без страждання?