15 жовтня 1959 року Василь Стус звільнюється зі школи у зв'язку з призовом до війська[209]. Того ж дня відбулися й імпровізовані проводи: «За столом випили по чарці вина… посиділи, поговорили, — згадує Кузьма Цимбалістий. — Отоді я вперше взнав, що Василь вірші пише. „Знаєте що, — каже, — давайте я вам два вірші прочитаю“. Вірші мені не запам'яталися, а голос — то й зараз чую: низький голос, густий — дикція гарна»[210].
Того ж дня ці вірші він записує до дівочого альбома Любові Савчук із таким написом: «Писано 15.Х.59 р. на згадку Любові Матвіївні»[211].
Прощальний вечір затягнувся до півночі, а в перші години нового дня Василь Стус сів у поїзд та й поїхав у своє Сталіно. Попереду були два роки війська.
Обов'язковий карантин, в якому досі такі різні молоді хлопці стають менш-більш однотипною масою, Василь Стус проходив у Лубнах Полтавської области[213] глибокої осени 1959-го. Як свідчить Василів товариш тих літ Микола Сенчило, поміж «загалу стрижених, стишено зніяковілих перед невідомістю хлопців, Василь вирізнявся дуже: високий, стрункий, широкоплечий, погляд мужній, заглиблений інколи у себе»[214].
«Салабони», як солдати старших призовів зневажливо називали нових призовників, мешкали у великому приміщенні, симетрично розкресленому кількома рядами двоярусних ліжок. Щоденні нагінки сержантів, прапорщиків та молодших офіцерів «вибивали» з юнацьких голів «гражданську» сваволю в традиційний спосіб: із ранку до ночі — зубріння статутів, вправи (розібрав-зібрав) із автоматом, нескінченні марші та муштра на плацу. Відтак нічого дивного, що найбільш очікуваною миттю для молодих був сиґнал на похід до їдальні, де бодай на кілька хвилин можна було лишитися на самоті з ложкою. Часу на себе практично не було, що дозволяло майже не залишатися наодинці з думками про втрачений ніби навіки «рай» рідної домівки та не роздумувати над майже нескінченним — «трирічним», а для Стуса, особи з вищою освітою, «дворічним» — терміном служби.
За цим коловоротом військової муштри непомітно збіг місяць, і новобранців викликали на військову комісію, що мала визначити їхню «долю» на кілька найближчих літ.
Стуса «розподілили» рядовим-піхотинцем у сержантську школу[215]. Для людини зі загостреним почуттям гідности й відвертим бажанням «усамітнення» це було далеко не найкращим варіантом. Але… практика присвоєння людям із вищою освітою після строкової служби офіцерського звання рокувала молодого курсанта саме на таку долю. Постійна муштра — «щоб сержанти зліші до солдатів були», — виправи на плацу, багатокілометрові кроси в протигазах із повним комплектом амуніції, занудні статути, реґулярні нічні навчальні тривоги викликали спротив і відверто дратували Василя.
З кожним днем йому ставало дедалі складніше стримувати себе від спонтанних спалахів обурення. Відтак, згадує Микола Сенчило, досить часто на ранкових шикуваннях можна було почути:
«— Курсант Стус! Вийті із строя!
І йому тут же оголошувалася догана, кілька нарядів, а частенько і гауптвахта»[216]. Проте більше навіть за «учєбку» дратувала невизначеність становища: скільки служити? «Хто зна, можливо нам (хто служить зі мною) доведеться служити і більше, як 2 чи 3 роки. Бо є можливість, коли на рік забиратимуть „під мітлу“, бо 1941 рік бідний молоддю»[217], — пише курсант Стус приятелю з Донецька Борису Дорошенку. До невизначености власного становища додавалось роздратування від повідомлень, що приходили з дому: «Чую — колишеться сум над вашими тамтешніми головами. Коля Стельмах[218] повідомляв мені, що в деяких школах мають ввести українську мову як факультатив. Як завжди, це всіх нас озлобляє. Адже нам це вже відомо. Ми рвемо й метаємо, скільки слів ми пускаємо на вітер. Уяви тільки — які ми грізні й страшні в такі хвилини!»[219] — не без іронії відгукується він у листі, піднімаючи на кпини цілковиту безпорадність свого кола якось протистояти русифікації Донбасу.
209
Згідно запису в трудовій книжці Василя Стуса. Див. також: Василь Бондар. Там витеплів душею.
211
Ксерокопія з альбому Л. М. Савчук з автографами В. Стуса. — Зберігається в архіві родини поета.
213
Микола Сенчило. Незабутній син України. Вид. друге. — Луганськ: Книжковий світ, 2002, С. 6.
217
Борис Дорошенко. Напередодні. Студентські вірші автора, солдатські листи В. Стуса, спогади про нього. — Горлівка, 2001, С. 5.
218
Коля Стельмах — студент Сталінського педінституту Микола Колісник, який закінчував навчання роком пізніше за В. Стуса.