— Прийшов поздоровити з восьмиберезневим святом…
У Шуриній кімнаті жили ще дві жінки. Одна поїхала на свято до Слов'янська, а інша, з Уралу, допомогла накрити стіл. Так утрьох двома мовами і вели святкову розмову. Потім перебралися до Поліни Петрівни і вчотирьох — з нею та чоловіком[252] — продовжили застілля. Четвіркою гайнули на прогулянку вечірньою Горлівкою»[253].
Відтоді їх побачення стали майже щоденними. Вечорами, побравшись за руки, вони ходили вулицями вечірнього міста й говорили, говорили, говорили…
Кілька разів вони розходилися «назавжди», не знаходячи порозуміння й усвідомлюючи неподібність життєвих пріоритетів. Але цілий рік життя Василя — від весни 1962 до літа 1963 — минув під знаком зв'язку, який кожен з них бачив і інтерпретував по-своєму. Цілком можливо, що щоденник, в який дуже принагідно щось нотувалося, Стус почав вести у квітні 1962-го ще й для того, щоб краще зрозуміти і себе, і природу свого ставлення до Шури.
«12.4.1962 р. Зібравшися з думками, вирішив розпочати щоденні записи. Стільки мало зовнішніх збудників, що хоча б пригадування в освітленні нових фактів дадуть якусь поживу. Надіслав листа В.[254] Прочитав утретє поему Ів[ана] Драча „Смерть Шевченка“. Порівняно з „Ножем у серці“ це твір значно слабіший. Враження таке, що в шумовинні думок і „виливів“ багато нестійкого, зайвого. Напрям хороший, але виконання заслабе, „друге марення“ (укр[аїнські] Горобці) — свого роду невдала реакція, „палка о двух концах“, непереконуюча сатира. Хороший „Далекий дівочий голос“:
Згадує із часів Шевченкового заслання „Забаржаді, смуглу і тонку“. А вся ця поетова слава з маскарадними явами Бетховена, Пушкіна і Гойєю є не славою, а лиш бажанням такої. Етично — тут не все гаразд»[255].
Тими ж днями Василь знову завітав до Шури й прямо з порогу:
«— Мені такі жінки, як ти, не подобались ніколи — дзвінкі, балакучі. З таким командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався!»[256].
Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:
«— А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво».
Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.
«18.4.1962 р. Вчора, після трудного вівтірка, пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски — зойки), поки не натрапив на учнів 10 класу, які, лаючись, борюкалися на галяві. Разом з ними дійшов до Лисої гори. Учень: „Вы не умеете говорить по-русски? Говорите, пожалуйста, по-русски, а то я не понимаю“. Він — українець. Інший, русий, з коком, з нахабнуватими очима (нахабність — завіса юначої сором'язливости) відповідав по-українському і говорив тихо і лагідно, без афектацій. Стрільбище і висока гора і якимось чудом, кажуть, через гору цю при стрільбі перелітають кулі. Люди за горою чули, як вони свистять, і нагиналися (?).
Вони їх бачили? Коли ні, то хіба можна сховатися од звуку?
Борис [Дорошенко] і його сповідь про І.[257], про слабодухість і — ніби в помсту за свої невеселі — кілька деталей до моєї рідні. „Про це, може, і не треба було б говорити?“ — він, напевно, не мав, може, і права. І потім — у Шури. Вона „накручена“ з білою хустиною на голові, бліда і перефарбована по-весняному, не звертала на мене уваги. Потім Неруда і вечір разом. Холодний розрахунок на знадливість свою, але — з тим же — якась утіха, задоволення, що я, почувши весну, придибав до неї.
„Ти так говоришь (поцілувати —), как просишь 50 копеек взаймы“.
— Может быть, ты не будешь ездить, тебе же далеко?
— Хорошо, я подумаю над этим.
Усмішка. Квола. Потім:
— Тобі не треба б було говорити про це. Я послався на перше, що прийшло в голову: недосвідченість.
На уроці постукали. Олена Вас[илівна]. Віддає ключі од піонерської, бліда, з страдними звинувачуючими очима і помітним дрожем в тілі. Чуття мали бути приховані. Очі не повинні зрадити. Майже не зрадили.
254
Очевидно Вікторові Дідківському — інженеру-металургу й Василевому приятелеві ще від студентських часів, із яким поет активно листувався 1961—1962 pp.
255
Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Відділ рукописних фондів і текстології, Ф. 170, од. зб. 1200. Друкується вперше.