Тоді довелося обмежитися лише цим.
Увесь жовтень зростала напруга.
На той час я був переконаний, що перепоховання — справа другорядна. Головне — повернути з неволі останню татову збірку «Птах душі», писану під час другого ув'язнення. Проте листування, яке мені допомагав провадити Г. Ф. Дворко, не давало жодних наслідків, хоча первісне формулювання відповіди — «все материалы после смерти были уничтожены» — після моєї різкої заяви було пом'якшене й залишало надію. Проте Спілка письменників, загальна ситуація та нетрансформована ще в партію УГС виявилися тим каталізатором, який змінив пріоритети: якщо є можливість здійснити перепоховання, треба її використати.
Наприкінці жовтня ми зі Славком Чернілевським[38] вирішили: виїжджаємо в середині листопада. Саме на той час було отримано й повторний офіційний дозвіл. Насторожувало хіба протистояння в пресі. Саме 1989-го було прорвано зловісну завісу мовчання довкола імени Василя Стуса. «Прапор», «Літературна Україна», «Молодь України», «Україна», Литературная Россия», «Жовтень» і «Київ» подали невеличкі добірки поезій із надто різним характером коментарів, які, попри гидкі передмови-післямови, ніби повторно вводили ім'я Василя Стуса до вкраїнського літературного контексту[39].
Промовистими були й закулісні розмови того часу, які вряди-годи просочувалися в пресу: Д. Павличко, П. Загребельний та деякі інші українські письменники говорили, що вперше чують ім'я поета Василя Стуса…
Надійшов час формувати групу для виїзду.
Зробити це було досить складно, оскільки політиканство й фактична безвідповідальність багатьох національних поводирів, які лише недавно вийшли з в'язниць, змушувала відповідальність за можливі наслідки брати на себе.
Поговоривши з мамою — Валентиною Попелюх, Генріхом Дворком[40] та Ігорем Бондарем[41] я вирішив просити пані Ірину Калинець[42] взяти на себе керунок київською частиною перепоховання. Вона погодилася.
До складу групи, яка від'їздила до Пєрьмі, для фізичної та організаційної допомоги було включено Олега Покальчука[43] та Василя Ґурдзана[44], бо ж треба ще було фільмувати кіно. Відеооператором поїхав Валерій Павлов, оператором — Богдан Підгірний. Звукорежисером — Сергій Вачі. Збиралися з нами їхати й сини Олекси Тихого — Володимир та Олександр.
Володя Шовкошитний (директор картини) вилетів на тиждень раніше за інших, аби безпосередньо на місці остаточно узгодити всі необхідні формальності. Ми мали летіти 15 листопада.
13 листопада спонтанно створений оргкомітет з організації поховання, із яким мене звів Ігор Бондар, зібрався на вулиці Білоруській, у помешканні пана Ігоря.
З одного боку — Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Дмитро Корчинський, Василь Овсієнко, Євген Пронюк та ще якісь люди, покликані представляти громадські організації, з іншого — я. Представник родини.
Головну увагу приділено друкуванню листівок, пошиттю прапорів, організації маніфестації. Уже під час перших слів мені стало не по собі: усі впевнені, що головне — прапори та листівки, а як бути з уральською частиною, де так часто було принижувано всіх їх?..
Про це розмови навіть не заходило.
Коли всі «рекомендації» оргкомітету було викладено, я ставлю комітет перед фактом, що перепохованням Василя Стуса в Києві буде керувати Ірина Калинець, і якщо комітет має якісь плани щодо приєднання до участи в перепохованні, всі свої дії члени комітету мають узгоджувати саме з нею. Якщо ж хто не погоджується з таким рішенням, може зайнятися організацією перепоховання Юрія Литвина та Олекси Тихого. Щодо Василя Стуса, то ні на пропозицію Л. Лук'яненка нести труни від Борисполя до Києва на руках, ані на будь-яке перетворення заходу на політичну демонстрацію я пристати не можу. З Іриною Калинець було вирішено йти шляхом домагання максимальних поступок від влади, бо жодної збройної чи воєнізованої підтримки в нас немає. І взагалі, суспільний резонанс цієї акції мене не обходить, я займаюсь перепохованням батька…
Після таких моїх слів у кімнаті на кілька хвилин запанувала моторошна тиша. Здавалося, від неймовірної напруги й повного непорозуміння між сторонами, що бралися за цю справу, потемніли навіть завжди світлі образи затишної Бондаревої квартири. Ні Л. Лук'яненко, ані М. Горинь, які відверто не очікували такого спротиву своїм планам, не здобулись на реакцію, аж поки не вибухнув Д. Корчинський.
38
В. Чернілевський — режисер трисерійного документального фільму «Просвітлої дороги свічка чорна», який разом із В. Шовкошитним провели головну частину організаційної роботи з перепоховання.
39
Перший матеріал з'явився в «Літературній Україні» у супроводі великої половинчатої статті директора Інституту літератури АН УРСР М. Г. Жулинського (див.: Микола Жулинський. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — K.: Дніпро, 1990, С. 416—439.). Певна реферативність і невизначеність статті (інакше й бути не могло, адже серія матеріалів, що склали книжку «Із забуття в безсмертя» базувалася на матеріалах діаспори й була покликана леґалізувати заборонені раніше імена українських письменників) коли й не зняла заборони з самої згадки імени поета в українській радянській пресі, то принаймні дозволяла публікувати його вірші й іншим. Щоправда, робилося це по-різному. Особливо гидкою була стаття в «Молоді України», надрукована за вказівкою ЦК та ще й у числі, підписаному не головним редактором, а його заступником. Коли ж я запропонував редакції надрукувати відповідь на пасквіль, переляканий заступник почав виправдовуватися, мовляв «ми хочемо друкувати слово Стуса», а зараз це можливо лише в такій формі. Журнал «Україна» (ч. 2), «Жовтні» (ч. 7) та «Києві» (ч. 10). Важливою, хоча якість перекладу на російську залишала бажати кращого, була й публікація в «Литературной России» (17.11.1989).
40
Генріх Дворко (1931 р.н.) — доктор хімічних наук, наприкінці 1960-х підписував відомі протестні листи проти арештів та введення військ до Чехословаччини, за що був звільнений з провідних хімічних інститутів і мусив працювати під орудою навіть не кандидата наук. Після арешту І. Світличного матеріально допомагав його родині. Організатор Прип'ятської республіки, в якій на літній відпочинок збиралися шістдесятники, а після арештів — їхні діти. Єдиний, хто не знищив 1972 року самвидавну збірку В. Стуса «Веселий цвинтар». На час описуваних подій — тесть Д. Стуса.
41
Ігор Бондар (***—1999) — український кочегар. Людина, яка тривалий час займалася поширенням українського самвидаву. У 1960-х відбув трирічне ув'язнення в кримінальному таборі.
42
Ірина Калинець (Стасів, нар. 1940 р.) — українська письменниця та активна діячка українського опору. Заарештована 1972 року, відбувала покарання в Мордовії — на відстані кількох рядів колючого дроту від В. Стуса. 1975-го, коли В. Стуса в таборі було поранено швайкою, лише організоване І. Калинець, Н. Світличною та Н. Садунайте голодування на жіночій зоні з вимогою надати постраждалому медичну допомогу, врятувала поетові життя.
43
Олег Покальчук — український поет та перекладач, бард. Займався бізнесом, політикою, сприяв організації «Пласту» в Україні.