Выбрать главу

Зрештою — людина слабка, їй властива цікавість до того, що є «по той бік» життя. Хома глянув на Вія — і «тут же вилетів дух із нього від страху». Хома Брут загинув, бо злякався, — так наївно пояснює його смерть новоспечений філософ Тиберій Горобець, не підозрюючи, що йому так само доведеться розплачуватися за право пізнати цей світ і мати власне ім'я (диявольський знак, яким він позначений, — його невласне, римське наймення Тиберій).

Отже, Хома Брут не пройшов ініціації і загинув. А можливо, Хома Брут пережив «проміжну» ритуальну смерть і відродився в образі дячка Хоми Гордійовича, з уст якого ми чуємо не одну історію у Гоголевих «Вечорах»?

Мотив індивідуалізації, або ініціації в одній із найвідоміших повістей Гоголя «Тарас Бульба» набуває вже героїчного змісту. Немає «кращої науки для молодої людини, як Запорізька Січ», — так думає Тарас Бульба, так кажуть його гості. Молодечий дух побратимства, товариства запорізького близький до того, що культивувався колишніми випускниками Ніжинського ліцею, які збиралися на початку 30-х років у Петербурзі. Повість «Тарас Бульба» спочатку була опублікована у збірці «Миргород» (1835); другий, перероблений її варіант датується 1842 роком. Обидва варіанти відрізняються не лише обсягом (другий значно розлогіший), а й основним пафосом, основною концепцією.

У редакції 1835 року Гоголь куди більше був схильний поетизувати запорізьке братство як «тісне коло шкільних товаришів», як осередок молодечої вільної республіки, де кожному «однаково де воювати, аби лишень воювати, бо не пристало шляхетній людині жити на світі, не воюючи». Постання Запорізької Січі молодий Гоголь тісно пов'язував із особливим місцем і особливою роллю України як пограниччя — «все це надавало якогось вільного, широкого розмаху їхнім подвигам і виховало впертість духу», що й визначило колоритність характеру Тараса Бульби. Гоголь порівнював усю історію середніх віків з періодом юності, якій властиві різка гра контрастів, чудесна відвага, барвистість і яскравість. Саме з характером середніх віків пов'язаний і особливий ідеологізм «Тараса Бульби».

У статті 1832 року «Взгляд на составление Малороссии» Гоголь зауважував, що саме козацтво є «зародком політичного тіла, основою характерного народу», який тримається на «чистоті релігії своєї».

Отже, підґрунтя його повісті «Тарас Бульба» насамперед політично-ідеологічне. Йдеться-бо про єдність і цілісність політичного тіла народу. Такий високий зміст трагічного тону епопеї, що нею стає «Тарас Бульба». Повість не закінчується сценою вбивства батьком сина Андрія, хоча могла б, як це ми бачимо у Проспера Меріме («Матео Фальконе»), де на найвищій ноті звучить романтичний трагізм батьківського покарання.

Родова тема, яка так сильно звучить у повісті Гоголя, визначила й характер тих героїчних випробувань, або ініціацій, що їх переживають обидва Тарасові сини. Зраду Андрія в першій редакції Гоголь трактує близько до того пристрасно-нестерпного неспокою молодості, що тягне у прірву Хому у «Вієві». До цього додається лицарсько-середньовічна готична романтика схиляння перед жінкою — «жінка середніх віків є божеством», писав Гоголь. Так, прекрасна полька все більше втрачає риси звичайної людини, перетворюючись у розпаленій уяві Андрія на серафима, на «небесне створіння», «яке, здавалося, для чуда було народжене». Зрада Андрія в першій редакції близька до лицарського екстатичного самозречення, до сомнамбулізму, адже і в бою Андрій не воює, він — боїться «страшного батька». Натомість для Тараса Бульби зрада Андрієва — спокуса диявольська. «Ач, чортове насіння, ти таки своє взяло! Породив же тебе чорт на ганьбу всьому родові!» — вигукує він, дізнавшись про перевтілення Андрія у «славного лицаря» польського.

Таким чином, убиваючи сина, Тарас фактично відвойовує його у злого духа, повертає його собі, своєму родові. «Ти гадав, що я віддам комусь дитя своє? Ні! Я тебе породив, я тебе і вб'ю!», — каже він у першій редакції, у якій і хоронять Андрія по-лицарському, по-родовому. У другій же редакції Андрій залишається непохованим — Тарас з Остапом кидаються просто в новий бій захищати товариство: авторський наголос переноситься на розплату за зраду християнської віри і побратимства.

Отож, у повісті на повну силу звучить родова тема — саме рід є основою нації. Запорізьке братство тим і прикметне, як свідчать сивочолі старшини, що «всі з одного гнізда», «всі брати рідні». Потрійна жертва Тараса Бульби за честь роду — це своєрідна символіка сакральної жертви за рід людський. Так, Батько вбиває Сина (Андрія), Батько приймає смерть Сина (Остапа), і зрештою Батько перетворюється на Дух, що має протистояти «надприродною своєю силою» всьому ворожому антихристиянському світові, як це ми бачимо в останній сцені повісті. Родова жертва набуває сакрального змісту, відсвічуючись християнською Трійцею: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух.

Гоголівські ініціації як один із символічно-біографічних кодів у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» в найзагальнішому плані мали цивілізаційний характер. Жертвуючи «окраїнним», Гоголь бачив Україну цивілізованою і культурною, в колі інших історіогенних та історіотворчих народів. Тимчасова її смерть і Диявольський контракт ставали лише формою «окультурення». Однак ціна такої культурності, за Шевченком, ця «лепта удовиці престолові-отечеству», дорівнює цілому національному буттю, бо

Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві…

Так зникає бравада Вічного Повернення. Натомість Диявол стає на межі Святого кола — того пресвітлого народного світу, куди Гоголь намагався не пустити чортовиння. І родовий Батьківський закон змінюється на Товарний закон, на Безкінечний Колоніальний Контракт, що звучить так: «щоб бути славним, стань на бік сильнішого». Так маски малоросійського пасічника Рудого Панька, російського письменника Гоголя і українського шляхтича Гоголя-Яновського зустрічаються з маскою Антихриста на сцені національного буття. Яка з них власне гоголівська? Хто знає?

Тамара Гундорова

ЧАСТИНА ПЕРША

Передмова

Це що за диковина: Вечори на хуторі біля Диканьки? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір'я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слідом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього».

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ — матінко моя! — Це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, яке-небудь обідране хлоп'я, глянути — погань, що порпається на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди, куди, чого? геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казати! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок з земського[1] суду, ні поважний ієрей[2], ніж показатися у той великий світ. А показався — то вже плач не плач, а давай одвіт!

У нас, мої люб'язні читачі, — не в гнів вам сказати (ви, може, й розсердитесь, що пасічник говорить з вами запросто, немов з якимось сватом своїм або кумом), — у нас, на хуторах, ведеться здавна: тільки-но закінчаться роботи на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, тоді, як тільки вечір, уже напевно десь в кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум… Це у нас вечорниці! Вони, як бачите, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви ідете, то саме за тим, щоб повертіти ногами та попозіхати в кулак; а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями[3]; спочатку немов і за діло візьмуться: веретена хурчать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем — здійметься крик, почнеться веремія, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.

вернуться

[1]

Земство — орган місцевого самоврядування, створений у дореволюційній Росії та Україні відповідно до земської реформи 1864 р.

вернуться

[2]

Ієрей — священик.

вернуться

[3]

Гребінь — довгаста пластинка з зубцями для розчісування куделі.