Ось що не йде мені з голови, і саме так усе розпочинається: я засинаю, легенько гойдаючись над собою на хмаринці думок про півонії та люпин, про багряний альянс, де червоний оксамит пелюсток перших без опору сиплеться, тимчасом як гачкуваті квіточки другого жадібно хапають пелюстками повітря. На столі у кюре чи на вівтарі в його церкві розстилається килим із червоних пелюсток, тремтливо стирчать лише роздвоєні посередині гладенькі шабельки-серцевини півоній. Поруч люпин, мов піхви — скільки квіту, стільки й гачків: стиснеш квіточку — і виступить золотава слина.
В умовлений час я у Вюрті з букетом в руці стою перед пресвітерієм. Переді мною масивні високі двері, тряхле дерево дбайливо пофарбоване у червоне. Натискаю на дзвоник. Сходами повагом спускаються кроки. Двері з легким опором відчиняються.
Рославий, худезний, трішечки згорблений, він одразу ж нагадує мені того чоловіка зі сну. Та це мало мене дивує: як Бог існував задовго до сотворіння, так і сон передує дійсності. І якщо Бог насправді не існував, це не має жодного значення, поки я сплю. Той, хто спить, виробляє секрецію світу прийдешнього — він кличе, до нього приходять. Священник явився — і дійсність прикрасила сон: виявилося, що кюре має бороду та розкошлане сиве волосся, а його індигові очі з розширеними зіницями, достоту як у кота вночі, дивляться пильно і нашорошено. Має він також довгі сухі руки та ноги, захуджений торс аскета. В іншу епоху і в іншому місці він, блукаючи лісами і степом, складав би «Відверті оповіді мандрівця духовному своєму отцеві»[1].
Відчуваю раптове бажання з усіх сил схопити його за плечі та розправити їх, аби прибрати цей горб. Цілком абстрактний потяг — адже торкатися священників не можна. І від усвідомлення цієї заборони мене охоплює страшенна туга: за рік чи два цей чоловік уже не розігнеться. Я думаю: тільки від мене залежить, щоб цього не сталося! Звідки у мене такі думки? Певно, це від півоній та люпину, від юного патлатого букета, що ледве помітно тремтить у моїй руці. Від тієї жінки, якою я є: розпоротої роками шлюбу, затаєного вогню, вагітностями — ця виснажена жінка, «жінка квітка бездиханна», цієї миті в усій своїй красі зникає — і з’являється інша, пряма і чиста перша Аполлінерова шпага «з чистого срібла»[2]. А він, цей чоловік, пройшов у іншому напрямку шлях, він чекає, що я розгорну його тіло — так само чекаю і я, що він згорне моє.
У пресвітерії вази немає, а в церкві всі вази зайняті. Священник знаходить слоїк з-під яблучного джему чи маринованих огірків і вертикально встромляє туди мій букет. Після цього ми вирушаємо до Вюртського лісу.
У дитинстві я своє весілля уявляла приблизно так: прибуваю уся така розкішна-прекрасна, у білій сукні на церковний ґанок, де у рядок вишикувалися претенденти — всі у костюмах, дбайливо зачесані, свіжо поголені, — і поміж них я мушу обрати собі чоловіка на все життя. Усе вирішується блискавично — без сумнівів і жалів. Наскільки я пам’ятаю, саме так я обрала Поля. Я запропонувала йому: «А що, як ми поберемось?» Так само кількома роками згодом сказала Йоганові: «А що, як ми покохаємось?» Отак, швидко приймаючи рішення, я пригортала до себе найкращих чоловіків.
А тепер я гуляю зі священником і розпитую його:
— Скажіть, як стати невинною?
Ми вперше гуляємо разом. Ліворуч ліс. Праворуч розлога лука, де пасуться білі корови.
Він дає зважену і вочевидь об’єктивну відповідь. Та я відчуваю у ній глибоку зневагу до тіла, підкріплену нездоланними аргументами і цитатою зі Святого Письма:
— Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне[3]...
Дивно, але трохи згодом він зізнається: жінки чомусь не відчувають провини у прихильності до його персони. Натомість його знайомі священники потерпають від цього, жаліються приблизно такими словами: «Як же тобі пощастило, що тебе не домагаються!» Йому ніби бракує чогось, чого його досвідченіші колеги заледве уникають.
Анна серйозним тоном пояснила мені, що в нього є маленька «проблема». Здається мені, що цим словом вона хотіла підвести риску під спогадом, який був або надто болісним, або неприємним.
1
Твір російського ченця Арсенія Троєпольського (початок ХІХ ст.) — прочанина, що мандрував Росією. Уперше оповіді, що передавалися переважно в усній формі, були видані 1881 року у Казані. Англійською мовою твір вийшов 1931 року, а згодом слугував лейтмотивом для творів багатьох американських авторів, зокрема Джерома Д. Селінджера (тут і далі — прим. перекладача).
2
Ідеться про вірш Ґійома Аполлінера «Пісня нелюбого», де є розділ «Сім шпаг», зокрема «що перша з чистого срібла...», а «сьома сходить нанівець / то жінка квітка бездиханна...» (переклад Миколи Лукаша).