Блас був гарним чоловіком, смаглявим, темноволосим, його вуса сміялись одночасно з губами, а чоло (бездоганна арка брів, круглі щічки і гострі очі) залишалося незворушним. Певно, тоді літ йому було стільки ж, скільки мені тепер. Він міг би бути моїм батьком.
Як не крути, а священник також міг би бути мені за батька. І не через вік — він усього на два роки старший за мене — а тому що невдовзі після нашої зустрічі він сказав, що я можу телефонувати йому у будь-який час, навіть уночі. І що він уже нікому такого не пропонував, хоча іноді йому телефонують уночі — але лише у разі крайньої потреби. А мої тривоги, які щовечора піднімають голови, краще переповідати комусь, замість губитися ночами серед імли снодійних. Мені це так сподобалося, що я розповіла священникові історію із сарнами. Та історію сторожа Бласа, який жодного разу не подякував мені за малюнки. Так нічого і не сказав. Жодного слова.
Щонеділі о дев’ятій ранку священник служить месу — і я стала на них ходити. Спершу я запізнювалась, та потім виправилася, наче п’яна від нього, від краси його слів та від своєї недовірливої побожності. Я вставала значно раніше за Поля й дітей, накривала на стіл — круасани, кава...
Церква у Вюрті зведена у дев’ятнадцятому столітті, вона має видовжений неф, покритий барвистим тиньком, вітражі зі сценами зі Святого Письма та темно-синю баню, ніби прибиту до будівлі золотими зірками-цвяхами. Дзвін відбиває час, тричі на день лунає «ангелус», а перед месою тілікає карильйон. Кілька витертих сходинок ведуть до брами, попід якою кюре (люди кличуть його «отцем») в оточенні дітлахів у білосніжних стихарях зустрічає вірян. Хору немає, натомість імпровізує невидимий органіст, причому змінює мелодію так легко, що ніхто цього не помічає: здається, він грає Баха. Літургія тече урочисто, без зайвих ефектів та балакучого синкретизму, що мають попит в інших краях — саме через них я втекла із церков задовго до того, як припинила молитися. До мене ніби повертаються старі добрі часи — і меншою мірою відчуття провини — з легкістю, що характерна добі, у якій мені пощастило жити: добі світу без Бога. І вже не має значення, що я не в родинному колі, що я далека від цих справжніх вірян, для яких Бог ще не помер: я сиджу під зірчастим склепінням і ніби збоку спостерігаю за власним дитинством.
Один із півчих дуже схожий на мене — його покручене тіло нагадує вербу, відому як Salix tortuosa, яку Поль нещодавно посадив посередині нашого саду. Кривенько шкандибаючи, він залізає за аналой і щонеділі читає один псалом. Я дізнаюся: кілька років тому він намагався заподіяти собі смерть, кинувшись із дев’ятого поверху, а тепер щодня пішки ходить сорок п’ять хвилин зі свого дому до університетського кампусу. На ногах його тримають тільки тексти.
Люд у Вюрті жаліється, що не розуміє нудних проповідей священника — та якщо добре прислухатися, помітиш ребус. Насправді базікання кюре просякнуте літературою: він звертається як до найвідоміших, так і до найзагадковіших авторів. Мене він цитує також — серед майбутніх класиків, невизнаних геніїв поезії і забутих талантів. Слухачі вслухаються у наші імена, цитати незграбно лунають, достоту досі невідомі «брати та сестри у других» напучень святого Павла, «Сповіді» святого Августина та щоденника Кафки. Досі я ніде не бачила такої щедрості, такої поваги до дрібних рибок у потужному потоці мистецтва.
Парафіяни байдуже дають морочити собі голову — адже зазвичай проповіді тривають не більше ніж десять хвилин. Знаходяться і уважніші: вони хмуряться, особливо жінки, що аж ціпеніють від натуги. Серед парафіянок є одна власниця замку, кілька фермерок і домогосподарок, що залишили місто, разом зі своїми родинами знайшовши притулок у цьому містечку, де ніколи нічого не відбувається. Щодо Анни Андре, то вона вже не ходить на меси.
Пресвітерій — цегляний будиночок край лісу. З одного боку зубочистий черепичний дах пестять гілки велетенського пурпурного бука, занурюючи кабінет кюре у півтемряву. Усі кімнати в будинку прямокутні — і лише кабінет змінив форму, з трьох боків звужений шафками, полиці яких вгинаються від книжок.
У нас удома немає бібліотеки — у вітальні для цього бракує місця. Єдина вільна стіна зайнята виконаним під старовину каміном, замість інших — величезні вікна, що дають змогу аж до ночі не вмикати світло. Ліжко у нашій спальні оточене шафами для одягу. І, окрім кількох полиць на сходовій клітині, під антресолями, місця книжкам ніде немає. Поль порахував, що камін коштуватиме дорожче, ніж бібліотека, натомість утворить теплу місцину в осерді будинку — і мав рацію. Чорна діра каміна і барокова оздоба привертають увагу всіх, утворюючи контрапункт з мерехтінням саду за вікнами. На камінній полиці стоять сімейні фото у рамках та сувеніри із подорожей: кілька гальок і мушель, сухі рослини. Красується там і малюнок — серце з пломінчиками, в центрі якого я написала готичними літерами: «Минають дні а я ще є»[6]. Щоразу, як дивлюся на нього, думаю про Поля — і про Аполлінера також.