Я не кажу, що телефонує Йоган, що це він надсилає факси, пише мені листи — замість дзвонити у двері, які я тримаю надійно замкненими (два повороти ключа та ланцюжок), як і завіси на вікнах, що виходять на вулицю, аж поки дівчатка не повертаються зі школи.
Я просто кажу йому:
— Кортить пустки!
І він пропонує мені працювати у пресвітерії — може звільнити для мене одну з кімнат. Я й оком не веду — ніби не зрозуміла. Тоді священник показує призначену мені кімнату на першому поверсі, точно під його кабінетом — у ній є велике вікно, що, мов рама, дає насолодитися виглядом стовбура бука. Є також залізне ліжко, поховане під великою картатою ковдрою, один стілець, одне з крісел зі штучної шкіри, як у вітальні, а на столі з білого дерева — невеличка лампа, стос чистих аркушів і шість тонких маркерів. Побачивши робоче місце, підготовлене з такою турботою (а ще я дізнаюся, що це власна спальня священника і що заради мене він переніс свій матрац і кілька особистих речей на горище), я відчуваю бурю емоцій. Тут, у чужому для мене будинку, існує місце, призначене для мого зовсім юного таланту, і це одна з головних кімнат у будинку, найпросторіша і найсвітліша!
Це усвідомлення супроводжується жахливою картиною: з вдячності одного дня я таки кинуся в обійми священника, а він відштовхне мене з огидою або ж, приборканий і переляканий досі стримуваним непереборним бажанням, він, сп’янілий від відчуття провини, упаде зі мною на залізне ліжко; нас заскочить хтось зі студентів, з нас насміхатимуться, новина, мов постріл з гармати, загримить на усю парафію, і принижений священник, лишившись місця, відчайдушно чіплятиметься за мене, як і інші злощасні надто вірні коханці — найбільш зневажений вид поміж людей. Усе це означатиме провал мого задуму, повернення до пристрастей і марнування енергії, користь від якої мусило б мати тільки моє мистецтво.
Аби (мов у обряді екзорцизму) відігнати від себе ці думки, я знову згадую Терезу з Авіли, Карен Бліксен та Вірджинію Вулф — адже їхні покликання, хворобливість і вразливість забезпечили їм стриманість. Дивно, але ці важливі для мене постаті втратили свою силу. Та чи вони взагалі колись приходили мені на поміч? Здається, вони надто зайняті власними персонами і своїми безсмертними творіннями. І знову мені у сні явився священник. Я бачила, як він підходив до мене з усмішкою. Він сказав: «Я не проти». Отак просто: «Я не проти», — і його обличчя сяяло радісно.
Я чітко усвідомлюю, що я не є ні черницею, ні хворою на сифіліс, ані фригідною жінкою — за інших умов усі ці грані не допомогли б, а радше утворили би проти мене блок. Мені потрібен союзник, рішучість якого загострила б мою волю і захистила би мою честь. Наївна сміливість священника доводила твердість його стриманості, тим часом я могла лише погодитися, що моя стриманість була значно слабшою — мабуть, тому я пристала на його пропозицію кинутися, так би мовити, «до роззявини лева». Цей вислів потішив мене. Я згадала, що книжка під назвою «У пащі лева» побачила світ тільки тому, що Кетлін Рейн була безнадійно закохана у гомосексуала: тож Вюрт став для мене Сандейґом, замість видри ми мали Чікіту — що ж, могилу кохання таки розрили[7].
Так розпочався благословенний час моїх поїздок до Вюрта. Я чекала, коли Поль піде до офісу, а діти — до школи, і їхала до пресвітерію, захопивши рукопис, комп’ютер (допотопну модель «Макінтоша»), словники та декілька книжок. Невдовзі я залишила все це там. У цьому будинку, відкритому всім вітрам, у будинку, ключі від якого загублені, є певні речі, які залишаться тут назавжди: комп’ютери, підручники, зібрання дисків, програвачі (кожен студент має свій, однак стіни настільки товсті, що поглинають будь-яку музику — від Саті до Боба Марлі, від Баха до «Dire Straits». Коли вітер знадвору куйовдить мої думки, я уявляю, що його сильний подув сплітається з вітерців, які дмуть із капілярів, що сплітаються у старих стінах і спускаються до мене, мов білий шум у ізольованій від звуку кімнаті.
Студенти отаборились у трьох кімнатах на другому поверсі. Четверта кімната була священникові за кабінет. Із вікна його колишньої спальні я бачу темну масу дерев, і на першому плані — по-королівськи величний стовбур бука, крона якого наповнює тінями кабінет кюре, а потім пестить дах над мансардою, де він спить. Через близькість лісу в будинку вогко як узимку, так і влітку. Але ми, студенти (бо я теж тимчасово перетворилася на студентку), під час роботи тулимося до ледве теплих батарей. Ковдру з ліжка я часом накидаю на себе, мов мантію. Я пишу роман. Причепі П’єрові кидаю через губу:
7
Кетлін Рейн (1908 — 2003) — видатна британська поетка, яка дійсно втекла від другого чоловіка заради нещасливого кохання до письменника Ґевіна Максвелла. Сандейґ — місцевість у Шотландії, описана у поезії Кетлін Рейн.