А, до біса! Було б що згадувати. Пора змінити шовковий домашній халат на строгу чорноту й білизну вечірнього костюма. Банкір Ліндер дає вечоринку з нагоди дев'ятнадцятиріччя своєї доньки. Гм… Є над чим подумати.
— Фелікс, фрак!
Смайл зірвав капронового метелика. Друга година ночі. Автомашину відпустив. Треба пройтись.
У голові Юджіна бродили сухі, не дуже сухі і зовсім уже «мокрі» напої Ліндера. Пішоходів зустрічалося мало: яскраво сяяли сизо-білі панелі вітрин. Юджіна гойднуло з боку на бік. Не варто було так напиватися сьогодні.
…Звідки цей дзенькіт? Ох, диявол, яке велике скло! І вже біжить проклятий боббі з ліхтарем, кричить, хапає за комір плаща.
Та відпусти ж… В очах ні жалю, ні пощади. Ну, постривай…
Поліцай, розкинувши руки, лежав під розбитою вітриною. Кулаки Юджіна працювали з кулеметною швидкістю, стукотіли по черепу мертвого констебля.
… — Ви Юджін О'Смайлі, двадцяти дев'яти років, ірландець, родом із Уотерфорда, — суддя суворо глянув з-під насуплених брів, — за професією… гм…
— Король твіста, ваша милість! — сумно підказав Юджін.
ЗЙОМОЧНИЙ МАЙДАНЧИК
— Ви на зйомочний майданчик давно заходили? — запитав Оршанський.
— Востаннє — два дні тому.
— Як почував себе містер Вайссен?
— Ну… був здоровий, — обережно відповів я, відчуваючи приховану міну.
— Був, — вагомо сказав Оршанський, поплескуючи долонею по моєму репортажу. — Хіба ви репортер? Ви, пробачте… — Він сказав, хто я на його думку. — Вся країна гомонить про те, як побили Мілреда Вайссена. Мені прислали запит із столиці. Сьогодні о восьмій ранку дзвонив із Рима Фелліні. І я, старий вовк, телеграфував туди й туди: «З'ясовуємо…»
— То в чому ж справа, пане редакторе?
— Це я вам повинен розказувати? — обурився Оршанський. — Мерщій до Вайссена! І якщо на п'яту годину переді мною не лежатиме повна інформація, — він люто тицьнув пальцем у бювар, — о п'ятій п'ятнадцять ви почнете відчиняти дверцята машин, які під'їжджають до «Орієнталя».
Через сім хвилин я спинив свого «олдмобіля» перед віллою Вайссена. По шосе мчали, наздоганяючи мене, два поліцейських мотоцикли.
Я показав носа поліції і подзвонив біля входу. Відчинилися величезні, в броні з сотового скла, двері. Покоївка років вісімнадцяти, з порцеляновою шкірою обличчя, гарненька й люб'язна, як витончений робот, повела мене вгору по сходах. Широченні сходи мали вигляд спіралі з квадратними витками: внизу, в проекції цих нанизаних на вертикаль квадратів, похмуро блищав басейн з острівцями плавучих рослин.
У вітальні мене зустріла мадам Вайссен. Господиня була така ж похмура, чепурна й офіціальна, як її величезний дім. На ній було довге старомодне плаття із шерехатого шовку холодних коричневих тонів.
Вислухавши мене, Елізабет Вайссен ліниво перепитала:
— «Великий екран»?
— Так, місіс.
— Що ви хочете? Дізнатись, як відлупцювали мого чоловіка?
Елізабет Вайссен завжди відзначалася деякою вульгарністю мови. Цю розкіш у наші дні може собі дозволити або перекупка, або дружина «продюсера номер один».
— Саме так, місіс.
— А ви не думаєте, що це… м'яко кажучи, неетично? Га, містер Лізард?
— Лігард, — поправив я. — Я належу до класу ссавців.[2]
— Для точності, до родини молокососів, — спокійно зауважила Елізабет Вайссен. Вона явно гралася зі мною, як уміють гратися лише такі високопоставлені кішки.
Я поправив краватку, вклонився і сказав, простуючи до виходу:
— Запрошую вас о п'ятнадцятій хвилині на шосту в ресторан «Орієнталь». Побачите, як спритно я відчиню дверцята вашої машини.
Вона засміялася, взяла мене під лікоть:
— Ходімо!
Знаменитий продюсер не втратив ні пір'їнки своєї величі. Варто було бачити ці випещені руки, що лежали, мов лапи сфінкса, на вольтерівських підлокітниках; ці широкі плечі, могутні груди під чудовим чорно-золотим халатом; цю вкриту памороззю голову, яка нагадувала про гордих центуріонів Стародавнього Риму. Важкі рогові окуляри осучаснювали обличчя Вайссена і додавали йому щонайменше п'ятдесят процентів солідності. Але ці густо напудрені синці, соковиті, немов стиглі сливи!.. Вони сприймалися на такому обличчі не краще, ніж коли б поставили ліловий штамп нашої редакції на щоці Мойсея Мікеланджело.
— А ось, Міл, до тебе прийшов пан із газети. Вони там цікавляться, що з тобою скоїлося… — вкрадливо заговорила Елізабет Вайссен.
Він відклав книжку й глянув на мене знизу вгору. Боже, куди ділося моє нахабство!
— Сідайте. — Гучний, повний голос, дещо машинна інтонація. — Що вам розповісти?
— Все по порядку. Як це з вами…
— Ясно. Взагалі такими випадками повинна займатися не преса, а церква. Уявіть (він раптом зробився благодушним і навіть почав гладити руку дружини), зайшов я на майданчик—прохід біля Карнакського храму знаєте? Сідаю, як завжди, в тіні. Метрів за десять од мене — освітлювач з відбивачем, ближче — нікого. Підкликав режисера, дав настанови, відпустив, наказав починати першу пробу. Почали. Хвилин двадцять минуло — хмара. Перерва. Тільки-но я підвівся, щоб піти випити содової — удар. З усієї сили в лоб. Навколо — нікогісінько. Трохи далі, на межі тіні, стоїть режисер у білій панамі і дивиться кудись убік. А мене б'ють. Безжалісно. Один раз чимось гострим у спину. Нарешті ідіот режисер обертається, бачить, як я корчусь, немов мені запустили десяток змій за комір, підбігає: «Що з вами?» — і падає на землю від удару в зуби.
Наступної секунди мені розбили носа. Я встиг відчути чиєсь дихання коло свого вуха, схопив складений стілець і навідліг ударив ним… Стілець на мить завис над піском, потім упав. Здається, я не промахнувся… Далі ми з Кларенсом (це режисер) довго повзали по піску, шукали невидимку… Марна річ!
Вайссен замовк і дивився на мене серйозно, запитально. Я милувався продюсером, глибиною його зеленкуватих очей.
— Але, сподіваюсь, ніякі привиди не перешкодять вашій роботі над «Сезострисом», і ми незабаром матимемо щастя бачити його на екранах! — Я просто не міг у присутності Вайссена говорити нормальними людськими фразами.
— Дякую, дякую, — сказав він і поклав жінчину руку собі на плече. Я вклонився, подружжя Вайссенів синхронно кивнуло.
— Дезі, проведи джентльмена!
Проходячи анфіладу кімнат, я оглянувся: пані Вайссен, струнка й непорушна, стояла коло крісла, наче Ізіда біля трону Озіріса.
Як відомо, Ломоносов був сином рибалки, Едісон продавав газети, а Генрі Форд Перший років десять працював у цеху.
Всі ми змалку чуємо, що тільки боротьба за життя може відточити здібності людини і що генії створені злиднями.
Але професор Джілберт Керуак ніколи не спав під мостом і не ловив недопалків, що пливли по Гудзону. Вітчим залишив йому не менше вагона зелених папірців; матуся збожеволіла у шістдесят літ на третьому заміжжі і перебуває під опікою власного сина.
Містер Керуак викладає фізику в Прінстоні. В нього чотириповерхова вілла під Лонг-Біч, куди він приїздить щоліта купатися, прогулюватися по набережній і розмірковувати про високі матерії.
Професор Керуак схожий на Резерфорда[3] — високий, міцний, років тридцяти, із світлими вусами й дуже впевненим поглядом. Ходить він звичайно в сірому костюмі, краватки носить поздовжньо-смугасті.
Керуакові диявольськи таланить на жінок. Дехто, зокрема мій давній друг Френк Лігард, бачив коло професорової вілли сірий «форд-фалкон» під номером М-1723…
А на язик він гострий — дай боже кожному. Пам'ятаю нашу останню розмову в барі «Олімп». Слово честі, я пожалкував, що не працюю в журналі наукової фантастики. Ото був би матеріальчик!