Лівий популізм історично відрізняється від соціалістичних чи соціал-демократичних рухів. Це не політика класової боротьби, він не обов’язково прагне повалення капіталізму. Він також відрізняється від прогресистської чи ліберальної політики, спрямованої на примирення інтересів антагоністичних класів і груп. Він приймає базовий антагонізм між народом та елітою як суть своєї політики. З іншого боку, правий популізм відрізняється від консерватизму, який передусім ототожнює себе з діловими колами на противагу їхнім критикам та антагоністам із нижчих прошарків. У своїй американській і західноєвропейській версіях він також відрізняється від авторитарного консерватизму, спрямованого на повалення демократії. Він діє в межах демократичного контексту.
Отже, немає спільної ідеології, яка визначає популізм. Так само немає і цілісної групи людей, яку можна назвати «виборцями» популістів. Це можуть бути робітники — «сині комірці», крамарі чи студенти, обтяжені боргами; це можуть бути бідняки чи середній клас. Так само немає єдиного визначення «істеблішменту». Воно варіюється від «грошових мішків», яких засуджували старі популісти, до «яйцеголових інтелектуалів» Джорджа Воллеса та «касти», на яку нападає «Подемос». Популізм не обмежується точними визначеннями «народу» та «еліти». Але для нього характерні конфліктні відносини між цими двома групами (або, у разі правого популізму, трьома).
Власне, конфлікті породжує той перелік ультиматумів, які популісти висувають до еліти. Це не звичайні вимоги, які, на переконання популістів, стануть предметом негайних перемовин. Популісти переконані, що їхні претензії гідні й обґрунтовані, але вони не вірять, що істеблішмент погодиться їх задовольнити. Сандерс домагається «Medicare для всіх»[12], а також мінімальної заробітної платні на рівні 15 доларів[13]. Якби він вимагав, щоб Акт про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу[14] передбачав покриття витрат на слухові апарати, або щоб мінімальна зарплата піднялася до рівня 7,75 доларів, то ці претензії не характеризували б конфлікт між народом та істеблішментом. Якби Трамп добивався збільшення кількості вартових уздовж кордону із Мексикою, або якби Данська народна партія проводила кампанію за зменшення кількості шукачів притулку, це б не розкрило прірву між народом та елітою. Натомість, обіцяючи стіну, збудовану за кошт мексиканського уряду, задля повної зупинки імміграції, — він справді проводить межу.
Заяви такого ґатунку характеризують конфлікт між масами та істеблішментом. Якщо вони задовольняються повністю або хоча б частково (наприклад, у 1896 році Демократична партія прийняла вимогу Народної партії щодо вільного карбування срібних монет[15]) або якщо відкидаються як надміру амбітні (наприклад, СІРІЗА відмовилася від власних вимог щодо перегляду боргу Греції), тоді популістські рухи можуть зникнути або трансформуватися в нормальні політичні партії. У цьому сенсі американські та західноєвропейські популістські рухи успішно розвиваються, перебуваючи в опозиції, але часом переживають кризу ідентичності, входячи до складу уряду.
Значущість популізму
Друга важлива ознака описуваних популістських кампаній і партій полягає в тому, що вони часто слугують сигналом попередження щодо політичної кризи. Американські популістські рухи виникали тільки у вкрай специфічних обставинах. У Європі популістські партії час від часу перебували на маргінесі, оскільки європейська багатопартійна система допускає наявність менших гравців. Але так само, як і американські популісти, вони досягали успіху лише за певних умов. До факторів, що сприяють успіхові популістських партій, належить усвідомлення людьми того факту, що панівні політичні норми (які висувають і захищають провідні прошарки країни) починають суперечити їхнім власним надіям, страхам і турботам. Популісти виголошують у гаслах ці зневажувані побоювання і будують на них власну політику, нацьковуючи народ на еліту, яка не погоджується на компроміси. Діючи так, вони стають каталізатором політичних змін.
По обидва боки Атлантичного океану головні партії заохочували зростання імміграції. Але врешті-решт побачили, що в США виборці виступають проти нелегальної імміграції, а в Європі — проти іммігрантських громад, що стали осередками злочинності, а пізніше — і терору. Популістські партії та кандидати-популісти озвучили ці занепокоєння. У Європі основні партії прийняли ідею єдиної валюти — але зрештою під час Великої рецесії ця ідея потрапила в немилість. У США лідери обох партій підтримали угоди щодо «вільної торгівлі» — і врешті з’ясували, що переважна більшість населення ці угоди не підтримує.
Самі по собі популістські рухи не часто досягають поставлених цілей. Вони не обов’язково досягають успіху щодо впровадження Medicare для всіх без винятку чи захисту робітників від глобального капіталізму або Європейського союзу. Їхні вимоги основні партії можуть або поділяти, або повністю відкидати. Однак популісти збурюють хвилі. Вони подають сигнал, що панівна політична ідеологія не працює і потребує налагодження, що стандартний світогляд зруйновано. Саме тому в США вкрай важливі Трамп і Сандерс, а в Європі неоціненне значення мають ліві й праві популісти. Нижче я опишу, як працює логіка популізму і чому в цей конкретний момент розгортаються аналогічні популістські протести по обидва боки Північної Атлантики.
Розділ 1
Логіка американського популізму: від Народної партії до Джорджа Воллеса
Ніхто, навіть сам Дональд Трамп, не очікував, що його висунуть кандидатом у президенти від Республіканської партії у 2016 році[16]. Так само ніхто, зокрема й Берні Сандерс, не очікував, що ще під час праймериз у червні в Каліфорнії сенатор від Вермонту продовжуватиме протистояти Гілларі Клінтон у боротьбі за місце кандидата в президенти від Демократичної партії.
Успіх Трампа спочатку приписували його вмінню привернути увагу та статусу знаменитості. Але він вигравав праймериз за праймериз, і політичні експерти зауважили, що він грає на расистських настроях на противагу політиці часів президентства Барака Обами і використовує приховані симпатії до фашизму серед нижчих верств білих американців[17]. Успіх Сандерса не викликав такої кількості спекуляцій, оглядачі ігнорували його ідеї, називаючи їх утопічними, натомість вони зосередилися на легковажному ідеалізмі виборців покоління Y[18]. Якщо такого пояснення успіху Сандерса було недостатньо, вони підкреслювали слабкості Гілларі Клінтон як лідера[19]. Однак доцільніше розглядати успіх Трампа та Сандерса як новітній розділ в історії американського популізму.
Популізм — це американське творіння, що пізніше поширилося на Латинську Америку та Європу. Хоча ниточка американського популізму тягнеться аж до Революції та Джексонівської «війни з Банком США»[20], справжнім його початком стало виникнення в 1890-х роках. Народної партії як прецедент періодичної появи таких рухів. У США, на відміну від Європи, такі кампанії розгорталися стрімко і несподівано. Зазвичай вони були нетривалими, однак мали колосальний вплив. Хоча наразі вони видаються незвичними, проте становлять значну частину американського політичного ладу.
12
14
Повна назва — The Patient Protection and Affordable Care Act, скорочено АСА — Affordable Care Act, реформа охорони здоров’я та захисту пацієнтів, ініційована Бараком Обамою.
15
Ідеться про впровадження біметалізму та використання як валюти і золота, і срібла.
17
Див.: http://www.politico.com/magazine/story/2016/01/donaldtrump-2016-authoritarian-213533#ixzz43pWmnAgK та http://www.slate.com/ articles/news_and_politics/cover_story/2016/03/how_donald_trump_ happened_racism_against_barack_obama.html
18
Покоління народжених після 1981 р., глибоко залучене до цифрових технологій; інша назва — міленіали.
19
Див.: http://www.bloombergview.eom/articles/2016-02-01/whatbernie-sanders-gets-aboutmillennials.
20
Заходи президента США Е. Джексона, спрямовані на боротьбу із широкими привілеями Другого банку Сполучених Штатів, приватної корпорації із 20-відсотковою участю держави, що обслуговувала всі фіскальні операції уряду США та відповідала за національну валюту.