На противагу Об’єднанню із захисту фермерів «Grange», яке виникло відразу після громадянської війни і стало провісником таких пізніших об’єднань за інтересами, як Національна спілка фермерів, альянси вбачали в собі представників «народу», зокрема фермерів та робітників — «синіх комірців», виступаючи проти «грошових мішків» чи «плутократії». Це позначилося на їхніх перших програмах, що містили вимогу щодо реєстрації та визнання профспілок, а також вимоги стосовно регулювання діяльності залізниці, припинення спекуляцій землею, дешевих грошей (шляхом заміни чи доповнення золотого стандарту) для полегшення боргового тягаря, від якого потерпали фермери. За винятком кількох окремих лідерів, популісти не були соціалістами. Вони хотіли радше реформувати, а не повалити капіталізм, і агентом реформ, на їхній погляд, був не соціалістичний робітничий клас, а вільно трактована ідея «народу». Деніел Де Леон, який очолював на той час головну соціалістичну партію країни — Соціалістичну трудову партію, критикував їх як «буржуа»[32].
У 1880 та 1884 роках деякі члени альянсів підтримали кандидатів від Партії гринбекерів[33], однак більшість і далі прагнула впливати на панівні партії у своєму регіоні. Південний альянс хотів трансформувати Демократичну партію, а Альянс із Великих рівнин — змінити Республіканську партію. У грудні 1889 року альянси започаткували серію зустрічей, націлених на створення національної програми. Крім вимог щодо валюти та землі, програма тепер також передбачала націоналізацію залізниць, прогресивний податок на доходи фізичних осіб, політичну реформу (разом із таємним голосуванням та прямими виборами сенаторів) і план створення системи складів[34], що дали б змогу фермерам позичати гроші у федерального уряду й зберігати свої зернові доти, доки ціни достатньо не виростуть, щоб забезпечити їм прибуток.
Коли Альянс натиснув на кандидатів від демократів та республіканців, щоб змусити їх підтримати таку позицію, виявилося, що такі вимоги для основних партій є занадто радикальними та далекосяжними. У штатах Рівнин республіканці глузливо назвали пропозиції Альянсу утопічним моралізмом. «Десяти заповідям і золотому правилу[35] не місце в політичній кампанії», — писав сенатор-республіканець від Канзасу Джон Джеймс Інґолз[36]. На Півдні деякі кандидати до законодавчого зібрання штату від Демократичної партії підтримали пропозиції Альянсу, однак, отримавши посади, категорично відмовилися від них. Лідери Альянсу дійшли висновку, що демократи та республіканці перебувають у полоні плутократії, і популістам доведеться організувати власну партію. 1890 року члени Альянсу Канзасу заснували в штаті Народну партію, яка отримала хороший результат на тогорічних виборах. Потім, 1892 року, альянси разом із «Лицарями праці» та іншими об’єднаннями сформували загальнонаціональну Народну партію і висунули кандидатом у президенти Джеймса К. Вівера, колишнього кандидата в президенти від Партії гринбекерів.
У лютому в Сент-Луїсі на з’їзді партії популіст із Міннесоти Ігнатіус Доннеллі виклав преамбулу до політичної платформи, що здобула широке схвалення і стала маніфестом об’єднання. Популісти назвали її «другою Декларацією незалежності» нації[37]. Доннеллі був колишнім конгресменом від республіканців, лобістом залізниці, який у середині 1870-х років почав дрейфувати вліво і здобув визнання як письменник і оратор. У цій преамбулі Доннеллі висунув звинувачення, що «плоди тяжкої праці мільйонів нахабно вкрадені, щоб збудувати колосальні статки невеликого кола людей». Уряд та основні партії стали співучасниками цієї крадіжки. «Ми висуваємо обвинувачення до керівних впливових кіл обох цих партій, які допустили формування наявних жахливих умов, не доклавши жодних серйозних зусиль, щоб запобігти їм чи обмежити їх», — писав Доннеллі.
У Преамбулі Доннелі відлунювали основні постулати Джексонівської демократії. «Ми прагнемо повернути керівництво Республікою в руки „простих людей“, класу, із якого вона й виникла», — писав він. Але Демократична партія під проводом Джексона хотіла відновити народну демократію шляхом зменшення ролі уряду в економіці, тоді як Доннеллі та популісти, спростовуючи панівний погляд, заснований на принципі невтручання, хотіли, щоб уряд активно боровся з економічною несправедливістю. «Ми переконані, що владу уряду — іншими словами, владу народу — слід поширити... так швидко і так далеко, наскільки це буде відповідати здоровому глузду розумних людей та урокам досвіду, аж до тієї межі, коли гноблення, несправедливість і бідність остаточно зникнуть із цієї землі»[38].
На з’їзді в Сент-Луїсі платформу Доннеллі захоплено підтримав Том Вотсон із Джорджії, який 1890 року був обраний до Конгресу як демократ, що підтримував платформу Альянсу. «Ще ніколи в історії світу біля виборчої урни не зустрічалися в протиборстві сили демократії та плутократії, — заявив Вотсон. — Чи будете ви солідарні з народом... з іншими виробниками багатства в державі... чи ви вийдете супроти них і з рядів плутократів віддасте голос на підтримку старих партій та їхньої політики безладу, деспотизму та смерті?»[39]
У межах популістського руху завжди був і більш консервативний складник. На Півдні деякі члени Альянсу взаємодіяли з паралельним Альянсом кольорових фермерів[40], тим часом як інші відмовлялися від такої співпраці, тож расові питання часто розділяли популістів із Рівнин та Півдня. Популісти також виступали за звільнення іммігрантів-китайців, яких масово завозили компанії, щоб забезпечити західні ферми та залізниці дешевою робочою силою. Їхня позиція була зрозумілою, однак така підтримка вигнання часто мала забарвлення расистської риторики. Лідер популістів Канзасу Мері Е. Ліз застерігала щодо «напливу монголів». А у Вотсонівській «Газеті Народної партії» («People’s Party Paper») китайців звинувачували втому, що вони «морально й соціально прокажені»[41]. Однак у 1880-х та на початку 1890-х років популістські політики передусім спрямовувалися вгору, на плутократів. Як розповідає історик Роберт Макмат, їх неодноразово звинувачували в тому, що вони — представники «Моллі Магвайєрз[42], анархісти та комуністи»[43].
На виборах 1892 року Народна партія показала надзвичайно високий результат. Її украй недостатньо фінансований кандидат у президенти отримав 8 % голосів і здобув перемогу в п’яти штатах. Далі, 1893 року, коли Клівленд обійняв пост, країну охопила економічна депресія: чверть американців залишилася без роботи, тисячі фермерів збанкрутували. Клівленд знову затвердив злотий стандарт. У відповідь на звернення фермерів до уряду про допомогу тогочасний міністр сільського господарства Джуліус Стерлінг Мортон заявив: «Розумні, практичні та успішні фермери не потребують жодної допомоги від уряду. Безграмотні, непрактичні та ледачі фермери не заслуговують жодної допомоги»[44].
На виборах 1894 року кандидати від Народної партії до Палати представників набрали 10 % голосів. Від партії були обрані 4 конгресмени, 4 сенатори, 21 представник виконавчої влади штатів і 465 членів законодавчих органів штатів. Партія мала базу на Півдні та Заході, Клівленд був украй непопулярним, тож здавалося, що популісти впевнено йдуть до того, щоб опротестувати статус Демократичної партії як другої партії. Але вибори 1894 року виявилися їхньою лебединою піснею.
33
Greenback Party — партія з антимонополістською позицією, виступала на захист трудящих, особливо фермерів. Назва походить від зеленого кольору купюр: партія виступала за обіг «дешевих» паперових грошей і неповернення до золота.
34
Так званий «subtreasury plan», що передбачав побудову системи федеральних складів (subtreasuries) для фермерської продукції та отримання кредитів під неї.
35
Ідеться про принцип «не роби іншому того, чого не хочеш, аби зробили тобі».
40
Такий альянс спершу організували чорні фермери в Техасі у зв’язку з тим, що до Фермерського альянсу Півдня, який складали білі, чорних категорично не приймали, а потім він поширився на весь Південь.
42