Популістів зламала динаміка двопартійної системи. У штатах Рівнин лють, спрямована на Клівленда, змусила виборців повернутися до прохідних республіканців. На Півдні демократи здолали Народну партію за допомогою залучення її членів до своїх лав та агресивного цькування на расистському ґрунті (у відповідь на бажання деяких популістів переманити голоси негрів). Вотсон так казав про опозицію до Народної партії: «Аргументи проти незалежного політичного руху на Півдні можна звести до одного слова — негри»[45].
Після 1894 року демократи Півдня, наприклад сенатор від Каліфорнії Бен «Вила» Тіллман, зазвичай поєднували відголоски популістських ідей щодо економічних та політичних реформ з ідеями панування білих. (Своє прізвисько Тіллман отримав за те, що 1894 року пообіцяв: якщо його виберуть, він вирушить до Вашингтона, щоб «всадити вила у старе товсте пузо Ґровера Клівленда».) Сам Вотсон і Джеймс «Циклон» Дейвіс із Техасу, хоч і продовжували підтримувати економічні ідеї популістів, стали союзниками Ку-клукс-клану.
Однак найбільших утрат партія зазнала на національному рівні. 1896 року Демократична партія висунула кандидатом у президенти Вільяма Дженнінгса Браяна з Небраски і перейняла основні пункти популістської платформи, зокрема запровадження в обіг срібних грошей («вільне срібло!» — free silver!), регулювання діяльності залізниці й інших корпорацій та обмеження «іноземної злиденної робочої сили»[46]. Народна партія на своєму з’їзді вирішила підтримати Браяна, а не висувати власного кандидата. На виборах 1896 року голоси прихильників популістів перейшли до основних партій. Ще більше погіршило ситуацію те, що популісти також утратили свого союзника серед «синіх комірців» — «Лицарі праці» розпалися, а замість них виникла орієнтована на групи інтересів Американська федерація праці. Народна партія ще деякий час животіла, зазнавши остаточного краху після виборів 1908 року, коли Вотсон, висунутий кандидатом у президенти, набрав 0,19 % голосів.
Однак у період розквіту (1885—1894 роки) популісти з альянсів та Народної партії мали потужний вплив на американську і, як виявилося, латиноамериканську та європейську політику. Вони виробили логіку популізму — концепцію «народу», що протистоїть еліті, яка відмовляється задовольняти вимоги щодо необхідних реформ. В американській політиці вони стали потужним сигналом попередження щодо неадекватності поглядів двохосновних партій на управління та економіку.
Популісти першими висунули вимогу до уряду регулювати та навіть націоналізувати базові для економіки галузі промисловості на зразок залізниць; вони вимагали скоротити економічну нерівність, яку створював капіталізм, полишений власній стихії; вони хотіли зменшити вплив бізнесу на результати виборів. Популізм безпосередньо вплинув на політику деяких прогресивних демократів, таких як Браян, і навіть республіканців на кшталт Теодора Рузвельта та Роберта Лафолетта. Зрештою, переважна більшість програмних положень популістів — від прогресивного податку на доходи фізичних осіб до інтерпретацій плану створення системи складів — були включені до «Нового курсу» та світоглядних позицій лібералізму «Нового курсу» («New Deal liberalism»).
«Поділімося нашим достатком» Г’юї Лонґа
У 1920-х роках американська економіка переживала бум, на відміну від переважної частини Європи, яка потерпала від економічної та політичної нестабільності частково внаслідок репарацій після Першої світової війни, частково від того, що фінансові системи прив’язувалися до золота. В американській політиці панували притаманний республіканцям бустеризм[47] щодо бізнесу та ревний індивідуалізм. Однак крах фондового ринку 1929 року і подальша Велика депресія підірвали віру громадськості у вільний ринок і в республіканське управління й посприяли виникненню нової демократичної більшості.
На виборах 1932 року Франклін Рузвельті Демократична партія здобули повну перемогу, але це відбулося не через відмову від притаманного республіканцям загального бачення управління та економіки. Під час кампанії Рузвельт критикував тодішнього президента-республіканця Герберта Гувера за надмірні витрати й обіцяв скоротити урядовий бюрократичний апарат на 25 % і збалансувати бюджет. Щойно обійнявши посаду, Рузвельт справді намагався втілити цю обіцянку за допомогою Акта про регулювання економіки[48], який скоротив бюджетні видатки більше ніж на $500 млн, переважно за кошт ветеранських пенсій і зарплат держчиновників.
Протягом перших двох років на посаді Рузвельт удавався до агресивних кроків, спрямованих на реформування банківської сфери та забезпечення робочих місць за допомогою нових державних програм. Він створив Національну адміністрацію відбудови (National Recovery Administration), яка мала розробити корпоратистські[49] угоди між бізнесом і працівниками та стримати нещадну цінову конкуренцію. Однак Рузвельт безпосередньо не розв’язував проблему економічної нерівності, яка виросла протягом років правління республіканської більшості і, на переконання прогресивних економістів, призвела до краху та Великої депресії. Щоб змусити Рузвельта робити це, знадобився зовнішній тиск. Переважно його джерелом був політик із Луїзіани — Г’юї Лонґ. Він створив популістський рух, і демократи розхвилювалися, що він може завадити переобранню Рузвельта, а можливо, навіть існуванню самої Демократичної партії.
Лонг виріс у Війні (Луїзіана), маленькому бідному містечку в сільськогосподарському регіоні, що було оплотом популістів і соціалістів. Він підтримав популістську традицію, балотуючись на пост губернатора з гаслом «Кожна людина — король, але ніхто не носить корони» і виступаючи проти нафтових компаній та «грошових мішків». Після обрання губернатором 1928 року він фінансував будівництво доріг Луїзіани, систему охорони здоров’я та школи, водночас звільняючи від податків людей із низькими доходами і пропонуючи (врешті-решт він домігся цього) стягнення податку з нафтових компаній. Він не відкидав расизм, але й активно його не заохочував. «Не кажіть, що я працюю для негрів, це не так. Я за бідних людей — усіх бідних людей», — виголошував він. Харизматичний і владний, він був прикладом популіста, який став об’єднавчою силою, що тримала «народ» разом[50]. Один репортер написав про виборців Лонґа: «Вони обожнюють землю, по якій він ходить»[51].
1930 року Лонґ був обраний до Сенату, а 1932 року підтримав Рузвельта як кандидата в президенти. Однак невдовзі після того як Рузвельт обійняв пост, Лонґ розірвав співпрацю з ним. Він відверто виступав і голосував проти Акта про регулювання економіки, заявляючи, що це робота «містера Моргана» і «містера Рокфеллера»[52]. У лютому 1934 роках Лонґ оголосив на радіо про заснування Товариства «Поділімося нашим достатком». Наріжним каменем його програми була пропозиція обмежити сімейні статки на рівні $5 млн, а дохід — на рівні $1 млн за допомогою оподаткування та використовувати утримування доходів для забезпечення кожній родині «статку домогосподарства», якого вистачило б на «житло, автомобіль, радіо, звичайні зручності», та гарантованого річного доходу «для підтримання комфорту родини», а також пенсій за віком.
Пропоновані Лонґом ставки оподаткування багатих були драконівськими, однак вони все одно не забезпечили б доходу, необхідного для виконання обіцянок[53]. Союзники Рузвельта висміяли пропозицію Лонґа в ЗМІ. Журнал The New Republic надіслав Лонгу глузливу анкету щодо деталей його плану, серед інших було й таке запитання: «На якій статистиці економічних досліджень базуються ваші висновки?»[54] Однак цілковита безглуздість плану Лонга створила політичний вододіл між ним і можновладцями, який не просто було здолати. Вона охарактеризувала радикалізм руху так само, як вимога вільного обігу срібла, план створення системи складів і націоналізація залізниць визначили Народну партію.
47
49
Корпоратизм — система організації суспільства та ухвалення рішень за допомогою чітко визначених і диференційованих груп інтересів — промислових і професійних об’єднань, що слугують органами політичного представництва та контролю у своїх царинах.
50
Прожиття та політику Лонґа див.: Т. Harry Williams, Huey Long, Knopf, 1969. Alan Brinkley, Voices of Protest: Huey Long, Father Coughlin, and the Great Depression, Knopf, 1982.
54
Michael Hiltzik, The New Deaclass="underline" A Modern History, Free Press, 2011, p. 221.