Однак Воллес не був консервативним політиком. У внутрішніх питаннях, які безпосередньо не стосувалися раси, він діяв як демократ — прихильник «Нового курсу». У буклеті, виданому для кампанії 1968 року, Воллес хвалився, що збільшив в Алабамі витрати на освіту, соціальне забезпечення, будівництво доріг та сільське господарство[75]. Коли 1967 року його запитали, кого він призначив би до свого уряду в разі обрання, Воллес сказав, що серед кандидатур розглянув би або голову Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок Джорджа Міні, або голову Спілки працівників автомобільної промисловості (United Auto Workers) Леонарда Вудкока. Він також проводив межу між простим народом і багатими та впливовими людьми. Під час кампанії у Флориді Воллес казав: «Ми втомилися, і нас нудить від того, що пересічний громадянин платить податки до самої смерті, тоді як ці мультимільярдери на кшталт Рокфелерів, і Фордів, і Меллонів, і Карнегі обходяться без сплати податків»[76]. Воллеса, як і Лонга, часто називали фашистом, але він був правим популістом у стилі Тома Вотсона після 1896 року. Коли опоненти звинуватили його у фашизмі, Воллес, який служив у війську під час Другої світової війни, відповів: «Я вбивав фашистів, коли ви, шмаркачі, ще лежали в пелюшках»[77].
Як і Воллес, його прибічники демонстрували поєднання лівих і правих переконань. 1976 року соціолог Дональд Воррен опублікував дослідження про, як він це називав, «середніх американських радикалів» (middle American radicals, MARs). На підставі масштабних опитувань, проведених у 1971—1972 та 1975 роках, Воррен визначив окрему політичну групу, яка не була ані лівою, ані правою, ані ліберальною, ані консервативною. Середні американські радикали «відчувають, що про середній клас забуто», — писав Воррен. Вони вважають, що «уряд одночасно прихильний і до багатих, і до бідних»[78].
У питаннях бідності та раси ворренівські середні американські радикали дотримувалися консервативної позиції. Вони відкидали басинг із метою расової інтеграції та органи соціального забезпечення як приклади того, що «багаті [поступаються] вимогам бідних, а сплачувати ці рахунки мусять люди із середнім доходом»[79]. Їм не подобався національний уряд, але вони також уважали, що корпорації «мають забагато влади» і є «занадто великими»[80]. Вони підтримували багато ліберальних програм; хотіли, щоб уряд гарантував усім роботу; схвалили політику контрольованих цін (але не зарплат), програму Medicare — певний вид національного медичного страхування, федеральну допомогу системі освіти та програму Social Security[81].
Воррен виявив, що середні американські радикали становили приблизно чверть електорату. Серед них переважали жінки, а не чоловіки; більшість із них закінчила середню школу, але не коледж; їхній дохід коливався між середнім і трохи нижчим від середнього рівнями; вони були «синіми комірцями», зайняті кваліфікованою чи напівкваліфікованою працею, або ж клерками чи «білими комірцями» в галузі продажу. Інші опитані ним сегменти Воррен згрупував за доходами та освітою в такі групи: «низький дохід», «звичайний середній клас», «середній клас із середньою освітою» та «заможні». Він виявив, що з-поміж усіх цих груп саме середні американські радикали з найбільшою імовірністю схильні проголосувати за Джорджа Воллеса в 1972 році[82]. Дослідження Інституту Ґеллапа[83] щодо демографічних характеристик виборців Воллеса в 1968 році вказувало на тип виборця, ідентичний ворренівському середньому американському радикалові[84].
Іншими словами, базу Воллеса становили виборці, які вважали себе середнім класом (американський еквівалент «народу») і вважали, що їхні інтереси відмінні від інтересів нижчої та вищої верстви населення. Як і Воллес, вони у своїх поглядах багато в чому нагадували лібералів «Нового курсу», крім питань, що стосувалися раси чи закону і порядку. У цих випадках вони категорично відкидали соціальне забезпечення та басинг і політику позитивної дискримінації (affirmative action policies), яку 1972 року підтримували кандидат у президенти від Демократичної партії Джордж Макговерн і багато ліберальних демократів. Їхня політична мандрівка почалася з демократами, далі продовжилася з «незалежними», а потім із республіканцями, щоб, зрештою, завершитися виборами до Конгресу 1994 року.
Воллес, як і Лонг, очолював рух імені самого себе. Коли на нього вчинили замах і змусили вийти з президентської кампанії, він припинив спроби змінити американську політику. 1976 року Воллес спробував балотуватися знову, але його затьмарив інший політик із Півдня — Джиммі Картер. Спроби консерваторів зберегти Американську незалежну партію зазнали невдачі. Він знову обійняв пост губернатора, відмовився від протидії расовій інтеграції й вибачився за колишні погляди. Його кар’єра закінчилася майже так само, як почалася, — він став демократом — прихильником «Нового курсу». Однак і Воллес, і його прибічники все ж таки вплинули на подальшу долю двопартійної системи.
Кампанії Воллеса стали першим кроком у перегрупуванні партій на Півдні. Згодом республіканці пристосували погляди Воллеса щодо великого уряду, соціального забезпечення, басингу та позитивної дискримінації. Незабаром Ніксон почав утілювати це в життя. Як з’ясував Кевін Філліпс у своїй пророчій книзі 1969 року «Становлення республіканської більшості» («The Emerging Republican Majority»), виборці Воллеса перейшли до Республіканської партії. 1972 року процентне співвідношення голосів, відданих за Ніксона та Макговерна, у 45 із 50 штатів дуже нагадувало підсумки голосування за Ніксона та Воллеса в 1968 році. У 14 штатах процентне співвідношення було майже ідентичним.
Демократична та республіканська коаліції, що постали після перегонів Воллеса 1968 року та кампанії Макговерна 1972 року, значно відрізнялися від коаліцій епохи «Нового курсу». З 1932 до 1960 року підтримку двох партій можна схематично зобразити у вигляді піраміди, у якій що ближче до вершини, то вищі дохід і рівень освіти. Демократична партія, як партія «звичайної людини», забирала собі більшу частину нижніх двох третин. Це давало їй змогу вигравати вибори.
1972 року багато білих виборців у нижньому та середньому сегментах піраміди почали підтримувати Республіканську партію, тимчасом як багато кваліфікованих спеціалістів (від медсестер і вчителів до інженерів та архітекторів), які були відданими республіканцям, підпали, однак, під вплив нових лівих рухів 1960-х років, і які очікували, але не отримали незалежності й задоволення від своєї роботи, почали голосувати за Демократичну партію. Вони стали критиками нерегульованого капіталізму, а їхні нащадки забезпечили підтримку Берні Сандерсу. Демократи почали будувати дивну коаліцію бідних меншин і білих із верхівки середнього класу..Між партіями більше не було чіткого розмежування за критеріями доходу й освіти.
Трансформація коаліцій призупинилася через Вотергейтський скандал і повністю здійснилася лише 1980 чи навіть 1994 року, коли Республіканська партія здобула обидві палати Конгресу. Поява популіста Воллеса стимулювала цей процес значно більше, ніж кандидатура Ґолдвотера. Саме кампанія Воллеса призвела до того, що республіканці прийняли його пропозиції щодо прав держави та штату, а також опортуністично імітували його власну популістську політику, спрямовану проти еліт (проти «Вашингтона»). Але Пет Б’юкенен[85] у своїх кампаніях 1992 та 1996 років і Трамп у кампанії 2016 року звернулися до нестримного популізму середніх американських радикалів Воллеса і мобілізували його проти більш традиційних прихильників республіканців.
81
Федеральна програма соціального страхування, що включає пенсії за віком, допомогу в разі втрати годувальника, інвалідності тощо.
84
Irving Crespi, «Structural Sources of the George Wallace Constituency,» Social Science Quarterly, June 1971.
85
Американський політик, представник крайньої правої фракції Республіканської партії, радник при трьох президентах — Р. Ніксоні, Дж. Форді, Р. Рейгані, кандидат у президенти США 1992 і 1996 років (Республіканська партія) і 2000 років (Реформістська партія).