Я так і зробив. Наступного дня мені вже не хотілось стрибати під трамвай. Я спокійно переходив мости і відвідував товаришів, що жили на дев'ятому поверсі. Перший день, щоправда, було важкувато. Колега з спортгазети спочатку страшенно лаявся, я відповідав йому тим же. Потім подзвонив кілька разів заступникові редактора, тричі редакторові, і колега зробився, як шовк.
Все йшло добре. Мій завідуючий бігав по чужих кабінетах писати статті про промисловість, я приймав запитання і дзвонив у спортгазету. Одного разу навіть збирався сходити на стадіон, та напередодні цього приснився сон. Снилося, що мій колега з спортивної газети – батько чотирьох дітей, – збіг світ за очі. Я негайно помчав у редакцію, набрав номер і обімлів: у трубці пролунав жіночий голос. Ще свіжий і бадьорий.
Не доведи Господи, як сон справдиться. Не вистачало мені тільки брати гріха на душу і чужих дітей – на виховання.
Куркуль
Голова робкоопу Дементій Гаврилович Джус лежав голічерева обіч дороги між Джурином та Шпиковом під власним москвичем і думав: «Оце коли б у мене зарплата не 65 карбованців і хоч би жінка працювала та діточок менше, підговорив би собі водія-автомеханіка. Не до душі мені самообслуговування... Купив би волгу. Але ж зразу помітять: не інженер же, не винахідник і навіть не професор. Прийде товариш і скаже:
– КРУ[1]! – І круто поверне діло. Ех, жаль! Та хоч би ще не те гасло: «Непійманий – теж злодій».
Раптом Дементій Гаврилович помітив з-під машини ноги. «Чи не міліціонер часом?» – І висунувся.
Ні, не міліціонер. А згорблений дідок. Стоїть і з цікавістю розглядає автомобіль. Помітивши замурзану щоку голови робкоопу, дідусь привітався.
– Здорові були, діду, – відповів Джус.
– Що, не бере?
– Не бере, діду, контакту нема, іскра в землю провалилась. Та хіба ви зрозумієте?!
– Куди мені там! Я чоловік темний, – сказав дід, але згодом додав: – А скажіть, це ваша машина, власна?
– Моя! – насторожено відповів Джус і пильніше, не без остраху глянув на діда. «Невже позаштатний слідчий обехеес? Тепер усі пенсіонери – активісти. «Голосує» ніби пасажир, спинить – громадський інспектор!» А вголос спитав:
– Хіба що, діду?
– Та нічого. Гарна машина. Мабуть, дорого обходиться?
– Дорого, діду, дуже дорого.
– Ваша, кажете?
– Моя.
– Особиста?
– Моя особиста, діду, – показав ключика Джус.
– А скажіть, скільки вона кінських сил має?
У Джуса відлягло від серця. «Мабуть, старий механізатор».
– Двадцять з гаком, діду.
– Двадцять, кажете? Нічого собі. А в мого сусіди колись не було й трьох кінських сил, і його розкуркулили з таким гаком, що звідси й не видно, – промовив дід і пошкандибав до Джурина.
Джус знову сховався під машину.
Сукня з бісером
Вас цікавить, чому сучасні жінки такі нервові? Я вам відповім. Коли хоч один раз та жінка була в сучасних ательє мод, то питання цілком зрозуміле. Бачу, не вірите, так от послухайте.
На день мого народження чоловік подарував мені гарний відріз тканини на сукню. Боже, що то була за тканина! Я вже не кажу, що дістав він її у Полінезії. Я вже про це мовчу. Але бачили б ви, яка то була тканина! Якого вона була казково оранжевого кольору. Якими відтінками вона переливалася!
Того ж дня, відпросившись з роботи, я негайно побігла в ательє мод. Точніше, воно у нас називається фабрикою індпошиву № 2. Директором там Кузьма Збитньов.
Він мене дуже лагідно зустрів, але, коли я сказала: хочу, щоб сукню пошили до найближчих свят, він ще лагідніше промовив:
– Це зараз неможливо, приблизно так, як забратися по драбині на Венеру. А втім, попросіть Лізу Мойсеївну – це наша закрійниця. Можливо, вона щось для вас зробить.
Ліза Мойсеївна теж почала чомусь напіввідмовлятися. Вона говорила якось так, що воно нібито й можна пошити і нібито й ні. Я почала битися в догадках і нервувати. Нарешті вона змилостивилась і пообіцяла пошити своєчасно, хоч їй і доведеться ради мене недосипати ночей.
Потім ми вибирали фасон. На це пішло добрих дві години.
– Це я тільки для вас так підшукую, – сказала Ліза Мойсеївна.
Я зрозуміла, що в цей день на роботу мені вже не потрапити і почала вигадувати причину затримки.