Помаранчева одіссея[2]
У той день в Калинівці переходили на шепіт і розповідали «тільки утаємничено і тільки вам»:
– Чули: Станіслав Іванович захотів цитрусових. Яблука приїлися.
– Що ви кажете? – перепитували цікаві і передавали новину, як естафетну паличку, далі.
Станіслав Іванович Карнаух – голова правління райспоживспілки – начебто заперечував свою любов до цитрусових.
– Не я, а Він (!) хоче апельсинів, – казав Станіслав Іванович і загадково тикав пальцем у стелю. Мовляв, «Він» – це той, хто сидить над Станіславом Івановичем, а не сам Станіслав Іванович. І всім присутнім було ясно: комусь у райцентрі захотілось апельсинів, і треба добути їх хоч з-під землі.
– Раджу відрядити когось до Києва, на Бессарабку, – порадила директор чайної Рая Юхимівна Короп. – Там по базарній ціні...
Станіслав Іванович заперечливо і сумно похитав головою.
– Тоді є пропозиція послати представника до Грузії і там нарвати апельсинів просто з дерев, – додав заступник директора тієї ж чайної Іван Андрійович Пипкун.
– Я не проти, але Він хоче тільки з.. Марокко. Хоч пару кілограмчиків.
Присутні кинули на підлогу карти. Географічні. Шлях до Марокко пролягав через Тюшки, Козятин, Київ, Бориспіль. Звідти повітряна лінія йшла на Париж, а там без пересадки на Рабат. Був ще й інший шлях: через Вапнярку на Одесу, а тоді морем повз Стамбул, через Босфор і Дарданелли і так далі. Для поїздки калинівського представника в Марокко було все: гроші на відрядження з каси чайної, тарні ящики на апельсини і довірена особа. Не було одного – візи. Тому вибрали третій шлях: через Вороновицю, Вінницю і на Москву. Не по візу, а по апельсини. Але марокканські. Жереб упав на Пипкуна. Йому виписали службове відрядження, забезпечили відповідною сумою грошей: на апельсини, проїзд у м'якому вагоні, добові і квартирні. Все це не з кишені того, хто зажадав помаранчів, а з чайної.
За добу Пипкун полоскався московською водою у фешенебельному люксі і закушував марокканськими апельсинами. Ще за добу він почав ретельно вивчати ціни на продукти столичних базарів. А вивчивши, захопився товарообміном: яблука, скажімо, міняв на гроші, а гроші збирався обміняти на апельсини. Та представники охорони громадського порядку столиці, очевидно, не розібрали, де товарообмін, а де спекуляція, і лише на цій підставі затримали калинівського посланця.
Тим часом у Калинівці засідали. Всіх хвилювало: де Пипкун?
Версій було декілька. Перша: затесався до марокканської делегації і разом з нею подався до Африки. Маловірогідна – Пипкун не знав арабської мови. Друга: перейшов кордон і чимчикує до Марокко пішки... Чого заради начальства не зробиш! Та несподівано прийшла телеграма: «Готуйте торбу і сухарі. Пипкун»... Телеграму зрозуміли по-своєму: готуйте добру торбу і купу ніжних характеристик, бо тут не міліція, а сухарі. На слово честі не вірять Любителі апельсинів заметушились. До столиці квапно відрядили за рахунок тієї ж чайної місцевого жреця Феміди – завідувача юридичною консультацією Солоперченка-Солодовченка з наказом будь-якою ціною вирвати Пипкуна з-за ґрат.
Довго калинівський юрист оббивав пороги і повернувся, як кажуть ворожки, при піковому інтересі.
– Не на такому папері характеристики понаписували, – сказав він.
Почали писати нові. Характеристики були солодші за мед і смачніші за апельсини. Солоперченко-Солодовченко вдруге вилетів до столиці. Та й цього разу візит калинівського юриста до московських слідчих органів зазнав фіаско. На характеристиках Пипкуна явно не вистачало янгелочків з білосніжними крильцями.
Це ще більш збентежило шановних калинівських діячів. І виручати Пипкуна вирушила в путь-дорогу сама директриса чайної Рая Юхимівна Короп зі службовим відрядженням, з новими папками ніжних папірців в ультрарожевих фарбах і з трьома важкенними валізами з невідомою начинкою. Але ні жіночі сльози, ані ультрарожеві фарби, ані невідома начинка не допомогли ні Раї Юхимівні, ні Пипкуну. Директриса повернулася без валіз і без Пипкуна.
Між Калинівкою і Москвою почались переговори. Телефонні. Довгі і настирливі. На вищому рівні. На рівні самого голови райспоживспілки Станіслава Івановича Карнауха. І уявіть собі, допомогло. Відпустили Пипкуна з Москви – передали на перевиховання колективу калинівської чайної. Тепер заступник директора чайної Пипкун продовжує виховувати своїх підлеглих: поварів та офіціанток, а вони його... перевиховують. Все йде, як ішло. Тільки в уяві Пипкуна час від часу постає незабутній день повернення.