Навіть тепер, коли лежить біля чужинця у кабанячому костюмі, її тато — леткий елемент Слотропа, усіх, хто лежав тут до нього, нелетючих, і чув ту саму обіцянку: «З тобою хоч на край світу». Він бачить, як вони йдуть залізничною естакадою, сосни вздовж довгих пологих гір, осіннє сонце, холодні й фіолетові дощові хмари пополудні, її обличчя біля якоїсь високої бетонної споруди, світло бетону навскоси лягає на обидві її вилиці, зливається з її шкірою, з її світлом. Її нерухома постать над ним у чорній шинелі, біляве волосся проти неба, а сам він на вершечку залізної драбини у дворі сортувальної станції, уважно на неї дивиться, їхні сяючі сталеві дороги внизу перетинаються і розходяться по всій Зоні. Вони обоє — втікачі. Їй хочеться саме цього. А Слотропові хочеться лишень трохи полежати непорушно біля калатання її серця… хіба не цього прагне кожен параноїк? зробити досконалими методи нерухомості? Але вони наближаються, переходять від будинку до будинку, шукають свого дезертира, тож Слотроп має вже йти, а вона має лишитися. На вулицях гучномовці, металічними горлянками оголошують ранню комендантську годину. За одним із міських вікон лежить в одному з ліжок, уже пощипуючи травичку на краях полів сну, дитина, для якої металічний голос з іноземним акцентом — ознака нічної безпеки, що стає частиною диких полів, дощу на морі, собак, кухонних запахів із чужих вікон, незабрукованих доріг… частиною цього незворотного літа…
— Місяця нема, — шепоче, очі кліпають, але погляду не відводить.
— Як вийти з міста?
Вона знає сотню доріг. Його серце, пучки пальців болять від сорому.
— Я покажу.
— Та не треба.
— Я покажу.
Її мати дає Слотропові кілька черствих булочок, щоб запхав у кабанячий костюм. Пошукала б для нього якусь одежину, але все чоловікове вимінює на їжу в Tauschzentrale. Останній її портрет обрамлений світлом із кухні, за вікном вицвіла золота жінка, голова схилена до плити з єдиним киплячим казанком, квітчасті шпалери за профілем насичено оранжеві та червоні.
Донька веде його через низькі камінні стіни, вздовж дренажних ровів і водогонів на південний захід, до міської околиці. Далеко позаду годинник на Петерскірхе вибиває дев’яту, незрячий Роланд унизу витріщається через площу. З ликів Плехацунґи опадають одне за одним білі квіти. Бовваніють димарі електростанції, примарні, бездимні, намальовані на небі. Десь у сусідньому селі порипує вітряк.
Кістяк високих міських воріт, горішні сходи ведуть у нікуди. Крізь стрілчастий отвір через нічні луги дугою тече у далечінь дорога.
— Хочу піти з тобою — але не робить за ним жодного кроку.
— Ще, може, повернуся. — Це не брехня блукача, вони обоє впевнені, що хтось таки повернеться, наступного року десь в оцю пору, а може, наступного Швайнгельда, хто-небудь дуже схожий… і якщо ім’я, досьє будуть не точнісінько такими ж, ну, і хто у таке вірить? Вона — дитина друкаря, знає цей фах, від тата навчилася користуватися Winkelhaken[553], може вмить вирівняти або зняти рядок.
— Ти — хрущ, — шепоче вона і цілує на прощання, стоїть, дивиться, як він іде, нерухома дівчина у фартушку і в армійських чоботях шморгає носом біля самотніх воріт. — Добраніч…
Добраніч, слухняна дівчинко. Що він має для неї, окрім останньої миттєвої світлини: важко йде у карикатурному костюмі кабана, зливається із зорями та штабелями дров, таке хіба біля дитячої татової фотографії поставити. Він — втілення польоту, хоч його серце й не ширяє, він розучився залишатись. Добраніч, уже комендантська година, вертайся додому, до своєї кімнатки… добраніч…
Слотроп тримається відкритої місцевості, спить, коли втомлюється і не може йти, солома з оксамитом рятують від холоду. Одного ранку прокидається у вибалку між струмком і купкою буків. Сходить сонце, страшенно холодно, здається, що обличчя облизує чийсь теплий рапатий язик. Слотроп дивиться просто в рило ще однієї свині, тлустої й рожевої свині. Вона рохкає і доброзичливо усміхається, змахуючи довгими віями.