— Хоч би скільки на словах ми визнавали Розум, — казав він курсу Пьоклера в Політехнічному, — помірність і компроміс, завше є лев. Лев у кожному з вас. Він або приручений — надлишком математики, особливостями задуму, корпоративними процедурами, — або ж залишається диким, одвічним хижаком.
Лев не розуміє тонкощів і половинчастих рішень, не визнає обміну як основи для будь-чого! Він бере, утримує! Він не більшовик і не єврей. Про відносність лев не скаже і слова, йому потрібен абсолют — життя і смерть. Перемога та поразка. Не перемир’я чи якісь там комбінації, а радість стрибка, рик і кров.
Якщо це націонал-соціалістична хімія, то причина тому — щось у повітрі, Zeitgeist[555]. Аякже, скидай усе на нього. Професор-доктор Джемф не мав імунітету. Як і його студент Пьоклер. Та через посередництво Інфляції та Депресії Пьоклерове уявлення про «лева» набуло людського обличчя, кіношного обличчя, натюрліх, а саме Рудольфа Кляйн-Роґґе, якого Пьоклер боготворив і на якого мріяв бути схожим.
Кляйн-Роґґе витягував сексапільних актрис на дахи, коли Кінг-Конг ще ходив пішки під стіл і не мав ніяких моторних навичок. Принаймні одну сексапільну актрису — Бріґітту Гелм у «Метрополісі». Чудовий фільм. Саме про такий світ тими днями марив Пьоклер та й, очевидно, багато хто іще — про Корпоративне Місто-державу, де джерелом сили є техніка, де інженер тісно співпрацював з менеджером, маси невидимо трудилися глибоко під землею, а безмежна влада зосереджувалася в руках єдиного вождя нагорі, по-батьківському доброзичливого і справедливого. Він носив чудові костюми, а як його звали, Пьоклер не пам’ятав, оскільки надто захопився Кляйн-Роґґе, що виконував роль божевільного винахідника, яким Пьоклер і його колеги з класу Джемфа так прагнули стати, — незамінним для тих, хто керує Метрополісом, але врешті-решт — непогамовним левом, який може знищити геть усе: дівчину, Державу, маси, себе самого, — утвердивши власну реальність проти них усіх в останньому ревучому піке з даху на бруківку…
Цікавий різновид влади. Хай би що вичленили істинні провидці зі складної теситури тих днів і міських вулиць, хай би що бачила Кете Колльвіц, від чого її жилавий Рішенець сходив донизу чеберяти ззаду Своїх жінок і чому вони це дійство так любили, час від часу воно, певно, зачіпало й Пьоклера у його дедалі глибших мандрівках у Mare Nocturnum[556]. Він відчував захват, ледь не подібний до миті, коли гостра бритва проходить шкірою й нервами, від скальпа до підошов у ритуальній покорі перед Господарем нічного простору та його самого, мужнього втілення technologique, що приймає владу не лише завдяки її громадському втіленню, але й саме через шанси здатися, особисто й темно підкоритися Порожнечі, захопливому і галасливому колапсу… гунові Аттілі, який налетів на захід зі степів, щоб рознести коштовну конструкцію чарів та інцесту, що об’єднувала королівство бурґундів. Того вечора Пьоклер стомився, цілий день збирав вугілля. Час від часу засинав, прокидався і бачив образи, в яких з пів хвилини не годен був розпізнати жодного сенсу — великий план обличчя? лісові хащі? Драконова луска? батальна сцена? Часто все вирішував Рудольф Кляйн-Роґґе, прадавній східний танатоманіяк Аттіла, голова гладко виголена, лише жмуток волосся на маківці, на шиї разок намиста. Знавіснілий, зверхньо жестикулює, і ці неймовірно пронизливі очі… Пьоклер знову засинав під вибухи руйнівної краси, над якими трудилися його сни, замість усіх німих ротів вивергаючи варварську гортанну мову, прищеплюючи бурґундам своєрідну гуманність, сірятину юрмищ у пивних залах прадавнього Політехнічного… і прокидався знову — так тривало годинами — і бачив подальший розвиток кривавої бійні, пожежі й трощі…
Дорогою додому, на трамваї та пішки, дружина гризла Пьоклера за те, що засинав, висміювала його інженерську відданість причині-й-наслідку. Як міг він сказати їй, що всі надзвичайні зв’язки насправді — у його снах? Як міг він взагалі щось їй казати?
Кляйн-Роґґе найбільше запам’ятався роллю доктора Мабузе. Мався на увазі Гуґо Штіннес, невтомний закулісний організатор начебто Інфляції, начебто історії: картяр, фінансовий чародій, архі-гангстер… марнотний bürgerlich рот, обвислі щоки, незграбні рухи, перший портрет комічної технократії… і все ж коли, прориваючись з-під раціоналізованого лоску, його охоплювали напади люті, а холодні очі ставали вікнами в голу савану, назовні виступав справжній Мабузе, сповнений життя і гордий усупереч довколишнім сірим силам, що підштовхують його до фатуму, якого, він це добре знав, все одно не уникнути, до безмовного інферно автоматів, гранат, військ, що заполонили вулиці, штурмують його штаб-квартиру, до власного безумства в кінці таємного тунелю… І хто завдав йому поразки, як не кумир публіки Бернгард Ґьоцке у ролі Державного прокурора фон Венка, Ґьоцке, що зіграв ніжну, чуттєву бюрократичну Смерть у «Der Müde Tod», тут він також вірний формі, надто ручний, надто ніжний для зрілої Графині, якої жадав, але Кляйн-Роґґе стрибнув, випустив пазурі, довів її жіночного чоловіка до самогубства, заволодів нею, шпурнув хтиву сучку на своє ліжко, взяв її! а ніжний Ґьоцке тим часом сидів собі посеред паперів і сибаритів — Мабузе намагався його загіпнотизувати, отруїти, висадити в повітря просто у кабінеті, але нічого не спрацювало, щоразу його рятували ваймарська інертність, теки, ієрархії, порядки. Мабузе був дикунським атавізмом, харизматичним спалахом, якого нізащо не витримати недільній пополудневій пластинці «Agfa», відбиток крізь поверхню розчину щоразу спалахуватиме тією ж нищівною білизною (Рибні глибини, де Пьоклер курсував уві сні й наяву, а під ним — образи повсякденної вбогості Інфляції, черги, маклери, варена картопля на тарілці, вишукує самими лиш зябрами та нутрощами — якесь нервозне прагнення до міфу, навіть не певен, що вірить у цей міф, — у пошуках білого світу, руїн Атлантиди, натяку на правдивіше царство)…