Шпрінґера не видно, і, порозпитувавши, Слотроп доходить висновку, що той з’явиться пізніше — якщо з’явиться взагалі. А нині, до речі, саме той день доставки, про який домовлялися дорогою на Штральзунд у компанії фрау Гнаб, і саме сьогодні — після спокійного тижня — поліція взялася пресувати Слотропа. О так, саме так НННННННН Добривечір, Тайроне Слотроп, Ми На Тебе Чекали. Безперечно, Ми Тут. Ти Ж Не Сподівався, Що Ми Щезнемо, Ні-Ні, Тайроне, Ми Мусимо Знову Зробити Тобі Бо-Бо, Якщо Будеш Таким Дурненьким, Бо-Бо Знову Й Знову, Так, Тайроне, Ось Наскільки Ти Безнадійний, Тупий І Приречений. Ти Й Справді Сподівався Щось Знайти? А Раптом Це Смерть, Тайроне? Чому Ти Гадаєш, Наче Вмієш Грати Не Гірше За Нас? Ти Ж Не Вмієш. Гадаєш, У Тебе Добре Виходить. Насправді Ж Ти Гімно, І ми Всі Це Знаємо. У Тебе В Досьє Записано. (Регіт. Гамір.)
Бодін знаходить його в гардеробі, Слотроп сидить і жує оксамитове вухо своєї маски.
— Кепсько виглядаєш, Рокі. Знайомся, це Соланж. Вона масажистка. — Жінка невпевнено всміхається, наче дитину привели до печери навідати чарівне порося.
— Вибачайте. Вибачайте.
— Я відведу вас у купальню, — голос у жінки, ніби намилена губка, вже пестить його гіркоту, — там дуже тихо, ви відпочинете…
— Я тинятимуся десь поблизу цілу ніч, — каже Бодін. — Повідомлю, якщо з’явиться Шпрінґер.
— Якась змова, так? — Слотроп висмоктує слину з оксамиту.
— Друже, та все на світі — якась змова, — сміється Бодін.
— Так, і всі стрілки показують у різні боки, — Соланж ілюструє сказане танцем рук, вектори її пальців із червоними кінчиками. Таким чином Слотроп уперше чує — сказане вголос, — що в Зоні є вдосталь інших змов, і не всі пов’язані з ним… що це потяги й автобуси неосяжної транспортної системи Ракетенштадта, страшнішої навіть за бостонську, і, проїхавши кожною гілкою на потрібну відстань, знаючи, де пересідати, зберігаючи спокій, хоча й може видаватися, наче їдеш не в той бік, цією мережею змов усе ж можна дістатися свободи. Слотроп усвідомлює, що параноя щодо Бодіна і Соланж недоречна, і ліпше трішки проїхати їхньою підземкою, поглянути, куди вона виведе…
Соланж веде Слотропа до купальні, а Бодін продовжує шукати свого клієнта, два з половиною флакончики кокаїну дзенькають і липнуть до голого черева під натільною сорочкою. Майора немає ні за покером, ні за костями, не дивиться він і шоу Іоланди — блондинка, вся лискуча від дитячої оливи, витанцьовує від столика до столика, підбираючи флорини й соверени, часто гарячі від полум’я запальнички якогось жартівника, чіпкими губами піхви, — та й не п’є він, і, якщо вірити Моніці, балакучій мадам «Путці» з незмінною сигарою в зубах і в костюмі з matelassé[574], нікого не «грає». І навіть не чіплявся до піаніста, щоб той зіграв «Троянду Сан-Антоніо». Бодін тиняється по будинку з пів години і врешті-решт натикається на майора — той випадає з гойдливих дверей вбиральні, одурілий від двобою з Eisenkröte[575], сумно відомим на всю Зону універсальним тестом на мужність, перед яким — це всі знають — блякли, умлівали, обхезувалися та іноді блювали, не зрушивши з місця, не лише орденоносні та заслужені фріцорізи, а й найзухваліші втікачі з найкрутіших каталажок Зони, а цим усе одно: гімно-на-залупі-а-чи-кров-на-заточці. Це воістину Залізна Жаба, відтворена дуже старанно, з тисячею бородавок і, за деякими свідченнями, з непевною усмішкою, десь із фут заввишки, вона повзає по підлозі засраного туалету і під’єднана до Європейської Енергомережі через реостатний регулятор, налаштований на подачу розрядів струму й напруги різної потужності, хоча й не смертельних. Жодна жива душа не знає, хто керує цим таємним реостатом (дехто вважає, що сам напівміфічний Путці), і чи не підключено реостат до автоматичного таймера, бо розряд дістається не кожному — на Жабу можна просто так посцяти, і нічого не станеться. Але наперед не вгадаєш. Струм вмикають досить часто — щойно бризне струмінь, він атакує, наче зграя піраній, лососем повзе вгору блискучим золотим сечопадом, підступною драбинкою твоїх солей і кислот, відновлює твій зв’язок із Матінкою Землею, великим планетарним фондом електронів, сполучає тебе із твоїм прообразом, бідолашним легендарним пияком, який упився до синіх цуциків і мочився на якусь прадавню контактну рейку, його пробиває до вугілля, до епілептичної темряви, волає навіть не він, це електрично голосять із його спопелілої сутності ампери, а спопелів він дуже швидко, вони ще й писнути не встигли, щоб проголосити своє моторошне визволення від мовчанки, все одно ніхто не чує, хіба який нічний доглядач ходить, тицяє у рейку, старий дід через безсоння вийшов прогулятися, міський волоцюга на кладочці під зеленим маєвом хрущів довкола ліхтаря, шия розслаблюється і напружується, то спить, то не спить, а може, це просто кішка шкребеться, церковний передзвін із шумом вітру, розбивається вікно — ані напрямку, ані переполоху, і незабаром його змінює старе, кам’яновугільногазове та лізольне мовчання. А вранці хтось його знайде. Або ж ти будь-якої ночі знайдеш його «У Путці», якщо ти справжній чоловік і зважишся піти посцяти на Жабу. Нашого майора тюкнуло зовсім легенько, тож виглядає він самовдоволеним.