Трохи допомагають декорації для майбутнього фільму. Тут будівлі реальні, жодного бутафорського фасаду. Boliche[581] забита справжнім пійлом, pulpería[582] — реальною їжею. Вівці, худоба, коні та загони для худоби — справжні, хатки не бояться негоди, обжиті. Коли фон Ґьолль поїде звідси, це якщо він перед тим сюди приїде, ніщо не завалиться. А якщо хтось зі статистів схоче залишитися — ласкаво просимо. Багато хто з них бажає лише перепочити — з’являться нові потяги, згадки про домівку до приходу руїни, мрії про те, щоб кудись нарешті дістатися. Ці підуть, але чи прийдуть інші? І що скаже військова адміністрація про таку громаду посеред їхньої воєнізованої держави?
Але це не найдивніше поселення в Зоні. Сквалідоссі повернувся з мандрів із байками про палестинські підрозділи, які прибилися аж з Італії, осіли далі на схід, заснувавши хасидські комуни за прикладом тих, що побутували тут півтора століття тому. Є колишні поселення компаній, що потрапили під жваве і неспокійне правління Меркурія, тепер вони вузькоспеціалізовані, перевезення пошти на схід і назад, до совітів і від них, по 100 марок за лист. Одне сільце в Мекленбурзі захопили військові собаки — добермани та вівчарки, натреновані без попередження вбивати все живе, крім людини, що їх дресирувала, — дресирувальники ж померли або загубилися. Собаки збилися у зграї, загризали корів у полях, а потім тягли туші за багато миль до своїх родичів. Такими собі Рін-Тін-Тінами[583] вони вдиралися на продовольчі склади й грабували сухі пайки, морожені гамбургери, ящики шоколадних батончиків. Усі підходи до Гунд-Штадту вкрито тілами довколишніх селян і допитливих соціологів, ніхто й близько підійти не може. Один експедиційний загін прибув із гвинтівками та гранатами, але жилаві, наче вовки, собаки розчинилися в пітьмі, а знищувати будинки та крамниці ніхто не наважився, та й село займати нікому не хотілося, і загін пішов. А собаки повернулися. Чи існують між ними силові лінії любові, вірності, ревнощів — невідомо. Можливо, якось G-5 надішле сюди регулярні війська, але собаки можуть про це й не знати, у них може не бути німецького страху оточення, вони можуть жити цілком і повністю під знаком єдиного, навіяного людиною рефлексу: Убий Чужого. Можливо, і нема способу відрізнити цей рефлекс від інших заданих параметрів їхнього життя — голоду, спраги, сексу. Звідки їм знати, а може, «убий Чужого» народилося разом із ними. Якщо хтось і пам’ятає удари, електрострум, газети, ніким не читані, згорнуті в трубку, чоботи і швайки, то нині біль пов’язаний із Чужим, із ненависним. Якщо серед собак існують єресіархи, вони двічі подумають, перш ніж вголос говорити про будь-які позасобачі джерела цього раптового потягу до вбивства, що захоплює навіть найзадумливіших єретиків при першому ж подуві Чужого запаху. Та наодинці з собою собаки дістають із пам’яті образ єдиної людини, яка їх навідувала, хай і нечасто, проте в присутності якої вони ставали спокійними та ніжними, — з ним приходила їжа, лагідне почухування за вухом і погладжування, ігри в «принеси-палицю». Де цей чоловік тепер? Чому для одних він особливий, а для інших — ні?
Існує ймовірність, наразі латентна, бо всерйоз її ще не перевіряли, що собаки гуртуються в секти, і в центрі кожної секти — образ свого дресирувальника. Відверто кажучи, навіть цієї хвилини в кулуарах G-5 вивчають можливість пошуку первісних дресирувальників і тим самим — початку гуртування, кристалізації. Одна секта може прагнути захистити свого дресирувальника від нападу з боку іншої. За грамотного комбінування та з урахуванням прийнятного показника зменшення кількості дресирувальників, можливо, дешевше дати змогу собакам знищити одне одного, а не присилати війська. Контракт на дослідження підписали із самим паном Пойнтсменом, якому тепер виділили невеличкий кабінетик у «Дванадцятому домі», — всі інші площі захопило агентство, зайняте дослідженням можливості націоналізації вугілля та сталі, — це завдання містеру Пойнтсмену доручили, загалом кажучи, з огляду на давню дружбу. Після кастрації майора Марві Пойнтсмена офіційно притягли до судової відповідальності. Клайв Моссмун і сер Маркус Скаммоні сидять у клубі поміж забутих підшивок «Брітіш Плестікс», п’ють улюблений лицарський напій «Quimporto» — це моторошна довоєнна суміш хініну, м’ясного бульйону та портвейну, куди ще можна долити «кока-коли» і покришити цибулину. Про людське око ця зустріч мала б завершити обдумування Повоєнного Полівініл-Хлоридного Дощовика, поживного ґрунту для улюбленої цехової розваги («Уявіть собі пику якогось бідосі, коли в нього рукав відпаде…» — «А може, домішати чогось, щоб він під дощем розчинявся?»). Але насправді Моссмун хоче потеревенити про Пойнтсмена.