Досі можна — навіть так далеко — знайти й відкрити голос духів загублених гармоністів. Витрушуючи з гармоніки воду зі співучим очеретом під ногами, добираючи одиночний блюз з такту 1 сьогоднішнього ранку, просто посмоктуючи гармоніку, Слотроп навіть не усвідомлює, що ніколи в житті ще не був настільки медіумом.
Гармоніка з’явилася не одразу. Першого дня у цих горах він роздобув волинку, кинуту у квітні якимось шотландським підрозділом. Слотроп має хист до навчання, імперський інструмент виявився забавкою. Тиждень потому Слотроп уже навчився грати на ньому мрійливу пісеньку, яку Дік Павелл співав у кіно: «Дай прийти в пітьмі вечірній, заспівать тобі», — і майже весь час її награвав. ВЕНҐдедідл де-діі, ВЕНҐ де дум — де дуууууу… знову й знову, на волинці. З часом він помітив, що біля спорудженої ним повітки з’являється їжа. Кормові буряки, козубок вишень, навіть свіжа риба — Слотроп ніколи не бачив, хто їх залишав. Він для них — привид музúки або втілення звуку як такого, і про самотність та нічні голоси він знав достатньо, щоб зметикувати, що відбувається, тож кинув грати на волинці і наступного дня знайшов губну гармоніку. Волею випадку це та сама, яку він загубив 1938-го чи 1939-го у вбиральні танцзалу «Трояндовий край», але то було надто давно, щоб згадати.
Слотропа не займають. Навіть якщо бачили його самого, а чи багаття, все одно не підходили. Він відпускає волосся та бороду, вдягається у сорочку і грубі парусинові штани, які Бодін поцупив для нього у пральні «Джона Е. Бедесса». Втім, йому подобається тинятися весь день голяка, по ногах повзають мурашки, на плечі сідають метелики, він спостерігає за життям гори, знайомиться із сорокопудами та гусеницями, борсуками і ховрахами. Йому багато де треба побувати, але поки що краще лишатися тут. Там, де він уже був — Куксгафен, Берлін, Цюрих, Ніцца, — все, мабуть, під наглядом. Він, певна річ, може спробувати вийти на Шпрінґера, на Блоджетта Воксвінґа. Що, йому так уже потрібні ті скурві документи? Та чого вони взагалі варті? Можна податися до котрогось із балтійських портів, дочекатися появи фрау Ґнаб і перебратися до Данії або Швеції. Переміщені особи, контори погоріли, архіви втрачені назавше — не так багато можуть значити у Європі якісь там папери… хвилиночку, Слотропе, не так багато, як де? В Америці? А хай йому. Та ну…
Досі сподіваєшся, що можеш повернутися. Він змінювався, аякже, не без цього, час від часу обскубував альбатроса власного «я», ліниво, напівсвідомо, як у носі длубався, — проте пальці його весь час минали одну-єдину примарну пір’їнку — Америку. Дурне дурило, ніяк не може її відпустити. Надто часто вві сні вона шепотіла кохай мене, наяву нестямно відбираючи всю його увагу, обіцяючи небачене. Можливо, колись — він наче бачить той день — він нарешті спроможеться відповісти пробач, точно зможе і піде собі… але не зараз. Ще одна спроба, ще один шанс, ще одна угода, ще раз постояти у черзі сподівань. Можливо, це просто гординя. А раптом у її стайні для нього не лишилося місця? Якщо вона його вигнала, то ніколи нічого не пояснить, її «огирі» прав не мають, у неї імунітет проти їхніх дурних запитань, вона — саме та Сучка-Амазонка, якою ти її уявляв…
А тут іще Джемф, симбіоз «Джемфа» і «я» з первісного сну. До кого з цим звернутися? та не дуже й подивишся — як підійдеш надто близько, отримаєш здачі. Можуть для початку попередити, а можуть і не попереджати. Вони такі.
Знамення прояснюються, стають точнішими. Він спостерігає за летом птахів та візерунками попелу у вогнищі, читає за нутрощами спійманої та випатраної форелі, за клаптями загубленого кимось паперу, за графіті на розбитих стінах з облупленим від пострілів тиньком і голою під ним цеглою, графіті, розбитим на якісь фігури, які також можна читати…
Якось увечері на стіні громадської вбиральні, смердючої та набряклої тифом, посеред ініціалів, дат, похапцем зроблених малюнків прутнів і роззявлених їм назустріч ротів, трафаретів «Вервольфа» із зображенням темного чоловічка з піднятими плечима і в гомбурзі[590], Слотроп побачив офіційне гасло: WILLST DU V-2, DANN ARBEITE. Тобто «Хочеш V-2 — працюй». Добраніч, Тайроне… аж ні, зачекай, усе гаразд, на другому боці написали WILLST DU V-4, DANN ARBEITE. Тут поталанило. Надміру гучні голоси затихають, жарт прояснюється, його просто повернули до Геббельса та нездатності людини не лагодити того, що не ламалося. Довелося силувати себе, щоб обійти стіну і глянути на неї з іншого боку — там могло виявитися будь-що. Смерклося. Зорані поля, лінії електропередачі, яри й далекі лісосмуги на багато миль. Слотроп почувався звитяжцем, усе під контролем. Але потому його погляд привернув інший напис: