Витискаючи подвійно зчеплення, з п’ятки на носок, мчить Роджер Мехіко. Під колесами ритмічно диркають компенсаційні шви, він жене вицвіло-пурпуровими схилами Люнебурзького пустища по літньому автобану ще догітлерівський «горх 87ОВ». Понад вітровим склом віє вітер, пахне ялівцем. Heidschnucken[594] вівці непорушні, наче опалі хмарки, пролітають ковбані та верболози. Небо над головою ділове, струмує, немов жива плазма.
«Горх», по-армійському зелений, з єдиним скромним нарцисом на капоті, ховався у вантажівці на ближньому до Ельби краю бригадної автобази в Гамбургу, весь у тіні, крім фар, очі доброзичливого прибульця на стеблинках всміхалися до Роджера. Вітаю, землянине. І тільки рушивши, Роджер побачив, що по підлозі котяться скляні слоїчки без етикеток, схожі на дитяче харчування, зловісна гидота нездорових кольорів, споживши яку, не виживе жодне людське дитя. Зелене з мармуровими прожилками рожевого, блювотно-світле та почасти пурпурове, що там — і не вгадаєш, а всі кришечки прикрашені усміхненим тлустеньким янголятком-немовлям, під яскравим склом рояться моторошні токсини ботулізму і трупної отрути… час від часу під сидінням зароджується новий слоїчок і викочується під педалі всупереч усім законам прискорення — плутатися Роджерові під ногами. Він знає, що варто було б зазирнути під заднє сидіння і зрештою розібратися, в чому там річ, але чомусь не може себе присилувати до того.
На підлозі дзенькає, під капотом оповідь про пережите вистукує розладнаний кулачок чи два. Серединою автобану пролітає дика гірчиця, ідеально двобарвна — просто жовта й зелена, небезпечна річка, помітна лише за двома типами миготливого світла. Роджер співає пісню про дівчину з Куксгафена, яка далі називається Джесікою:
…і зненацька заїжджає в такі яскраво-золоті зарості на схилі та в полі, що мало не забуває вписатися у поворот між насипами…
За тиждень до того, як піти, вона приїхала до «Візитації» востаннє. Якщо не брати до уваги незначного охвістя ПОТОКу, там знову панувало божевілля. На розкислих галявинах іржавіли розкидані троси аеростатів загородження: облуплені, вони поверталися до землі, розкладалися. Лютими ночами троси підспівували завиванню сирен, що під барабанні вибухи бомб вили в терцію так ладненько, наче далекий вітер, нині ж охляли, постаріли, світять жорсткими закрутами металобрухту. Під ногами сходять незабудки та юрмляться мурашки, метушаться, уявляють себе королівством. Розігріті скелі укривають щербатки, лимонниці, німфаліди. Після останньої їхньої зустрічі Джесіка підстригла волосся і тепер звично психує: