— Міс Мюллер-Гохлебен, — прочитавши напис на її іменній бирці, — пез окуляріфф фи вихлятаєте потфорно. Натіньте іхь нехайно! — на таку нацистську комедію надихнуло її прізвище.
— Я не мошу їх знайти, — німецький акцент, усе нормально, — я не туже тобре баччу.
— Н-ну погляньмо, чи не зможемо ми вам допомогти, — а! що це? міс Мюллер-Гохлебен!
— Ja…
— Які на вигляд ваші окуляри?
— Таккі пілі…
— З хитромудрими штучними діамантами по всій оправі, ja, фройляйн?
— Ja, ja, und mit[602]…
— І по дужках є, та-а ще із пір’ячком?
— Страусовим пір’ячком…
— З Пір’ям самця страуса, розмальованим у шалено переливчастий синій колір, стирчать по краях?
— Це мої оккуляри, ja, — мацаючи руками, мовить секретарка, — дде фони, прошу фас?
— Ось вони! — ногою ХРУСЬ, окуляри розлетілися на друзки яскравими арктичними наривами по всьому Пойнтсменовому килиму.
— Я так вам скажу, — лунає голос Рожавьольдьї з далекого кутка: до речі, єдиного в кімнаті, не залитого світлом, так, тут у нас якась оптична аномалія, квадратна кімната у «Дванадцятому домі», жодних чудернацьких багатогранників… і все ж таки дивна, незрозуміла тінь у кутку… не один і не два відвідувачі сюди зазирали і виявляли, що пан Пойнтсмен не за столом, де мав би перебувати, а стоїть у затіненому кутку — наймоторошніше те, що лицем у куток… Сам Рожавьольдьї зовсім не у захваті від цього Кутка, кілька разів пробував, але виходив звідти, лиш хитаючи головою: «Містере Пойнтсмен, мені-не-подо-бається там, узагалі. Ну яке задоволення від так-ого нездорового досвіду. Га?» — зводить догори одну шахрайськи-манірну брову. Пойнтсмен лише дивився, ніби вибачався, але не за себе, а перед чимось позаду Рожавьольдьї, і відказував: «Це єдина точка в кімнаті, де я почуваюся живим», — загалом з цього приводу на міністерський рівень надійшов донос чи й два, щоб ви не сумнівалися. Якщо вони й дійшли до самого Міністра, то, ймовірно, як офісна дивина. «О, так-так, — киває мудрою старою головою, порослою руном, висока, майже слов’янська вилиця спліскує око в побіжному, але ввічливому смішку, — так, відомий кут Пойнтсмена, так… ніхто б не здивувався, якби там виявився привид, правда?» Лунає рефлекторне хихотіння присутніх дрібних служак, проте на обличчях поважних осіб лише похмурий осміх. «Покличте ТПД, нехай глянуть, — пахкає хтось сигарою. — От бідолаха, гадатиме, що знову потрапив на Війну». — «Саме так, саме так» і «Влучно сказано, нормально» лунає у хмарах диму. Серед цих конкретних служак розіграші — коронний номер, щось на кшталт класової традиції.
— То як ви нам скажете?! — репетує Роджер уже якийсь час.
— Я так вам скажу, — знову мовить Рожавьольдьї.
— Ви скажете нам «Я так вам скажу»? І все? Тоді треба було сказати: «Я так вам скажу: «Я так вам скажу».
— Ну, я так і сказав.
— Ні-ні, ви сказали «Я так вам скажу» лише раз, от що ви…
— А-га! Але я сказав це ще раз. Я сказав це… двічі.
— Це вже після того, як я поставив запитання, тому ви не переконаєте мене в тому, що обидва «Я так вам скажу» були частиною одного твердження, — якщо тільки, — що означало б сподівання від мене недоречної — якщо це справді так — довірливості, а поруч з вами це така форма, — що ми одна особа, а весь діалог був ОДНІЄЮ-ЄДИНОЮ ДУМКОЮ йяґґґггг, а це означає, — безумство, Рожавьольдьї…
— Мої окуляри, — скімлить фройляйн Мюллер-Гохлебен, рачкуючи по кімнаті, Мехіко розкидає скалки черевиком, щоб горопашна дівчина не порізала долоню чи коліно, за нею вже тягнуться темні пір’ячка крови, цілі дюйми, і з часом — якщо припустити, що вона стільки протягне, — заплямують весь Пойнтсменів килим, наче шлейф бердслівської мантії.
— У вас чудово виходить, міс Мюллер-Гохлебен! — підбадьорливо гукає Роджер, — а ви, ви… — проте замовкає, помітивши, що Рожавьольдьї у тіні майже невидимий, а білки його очей аж тліють білим, тріпочуть у повітрі, то згаснуть, то займуться… Стояти у затіненому кутку Рожавьольдьї себе змушує, це місце не для нього. По-перше, решта кімнати виглядає далекою, наче в окуляр камери, а стіни — взагалі не схоже, що вони… ну, загалом, цільні. Ніби течуть, грубо й липко, мерехтять, немов поставлений сторч відріз шовку чи нейлону, безбарвно-сірі, але час від часу в їхньому плині виникає дивовижний острівець, якийсь чужий для цієї кімнати відтінок: шафранові веретена, пальмово-зелені овали, пурпурові лимани гребінцем врізаються у позублені коміксно-помаранчеві шматки острова, а над ним кружляє підбитий винищувач, скидає баки, відтак сріблястий парашут, закрилки виставлені мало не на повну втрату швидкості, колесами в синяву (якось зненацька така несамовита синява!) налітає перед самим ударом дросель закритий уггннгг! от курва риф, ми розіб’ємося об — ой. О, нема ніякого рифу? Ми-ми в безпеці? О, так! Манго, я бачу на дереві манго! та-а дівулю — поввно дівуль! Дивись, які розкішні цицьки стирчать, трав’яними спідничками гойдають, грають на укулеле і співають (але чому голоси такі низькі та грубі, гугняві, як в американського кордебалету?)…