— Ми.
— Ти ще зелений параноїк, Роджере. — Пірат уперше назвав його на хресне ймення, і Роджер настільки зворушений, що замовкає. — Безперечно, пристойна «Вони-система» потрібна, але то лише пів справи. На кожних «Їх» мають знайтися «Ми», і в цьому випадку ми знайшлися. Творча параноя означає розроблення незгіршої «Ми-системи».
— Стривай-стривай, по-перше, будь гостинним — де віскі «Гейґ і Гейґ»? По-друге, що таке «Вони-система»? — я ж тобі теоремою Чебишева голову не морочу…
— Я маю на увазі те, що Вони з Їхніми психіатрами називають «системами маячні». Зайве казати, що «маячня» завше офіційно визначена, нам зайве турбуватися про реальне та нереальне — Вони завше виступають з позицій доцільності. Потрібна система, те, як у ній упорядковано дані. Одні послідовні, інші розрізнені. Твоє припущення, що Ґлоумінґа підіслав Пойнтсмен — поворот не в тому напрямку. Якби не протилежний комплект маячні — про нас самих, який я називаю «Ми-системою», — думка про Ґлоумінґа могла бути і слушною…
— Маячня про нас самих?
— Несправжніх.
— Але офіційно визначених.
— Так, з позицій доцільності.
— Тоді ти граєш у Їхню гру.
— Не переймайся, із цим можна жити, от побачиш. Оскільки ми ще не виграли, то й великого клопоту не маємо.
Роджер спантеличений. Цієї хвилини заходить сам Мілтон Ґлоумінґ з якимось чорним чоловіком, у якому Роджер впізнає одного з двох травокурів у котельні під конторою Клайва Моссмуна. Чорний зветься Яном Отіюмбо, і він — зв’язковий Шварцкомандо. З’являється якийсь підручний бандит Блоджетта Воксвінґа зі своєю дівкою — а та не стільки ходить, скільки танцює, досить плавно й повільно, танець, у якому Осбі Філ, визирнувши з кухні без сорочки (з набитим Поркі на череві? І давно це у нього?), цілком слушно зауважує вплив героїну.
Досить дивно — якщо це «Ми-система», то чому їй бракує бодай розсудливості у взаємодії, як у «Вони-системи»?
— У тому й річ, — кричить Осбі, виконує танець живота, від чого обличчя Поркі розпливається у широкій моторошній посмішці. — Вони раціональні. А ми чхати хотіли на Їхні раціональні комбінації. Адже так… Мехіко?
— Ура! — волають інші. Добре сказано, Осбі.
Біля вікна сидить сер Стівен Додсон-Трак, чистить «стен». За стінами Лондон у літній знемозі вже відчуває хребтом перші протяги Обмеження. У голові сера Стівена — жодної думки, він натхненно чистить зброю. Він уже не згадує про свою дружину, Нору, хоча вона там, у котрійсь кімнаті, оточена, як завше, планетарними медіумами і налаштована на якусь дивну долю. Останнім часом вона справді якимось месіанським чином усвідомила, що її справжня особистість є, буквально, Силою Тяжіння. Я — Гравітація, я Те, з чим бореться Ракета, чому підкоряються і перетворюються на суть Історії доісторичні пустища… Почвари з її оточення: пророки, телепортатори, зоряні мандрівники і трагічні людці — усі знають про її прибуття, але ніхто не розуміє, куди їй слід повернути. Нині вона мусить проявити себе — віднайти глибинні форми зречення, глибші за відступництво Шабтая Цві перед Високою Портою. За таких обставин не уникнути розіграшів — бідолашну Нору залучають до сеансів, якими не надуриш навіть двоюрідну бабцю, її навідують особи на кшталт Рональда Черрікока у шатах Ісуса Христа, він пердить у плямку світла від потаємного ультрафіолетового прожектора і сяє у ньому в доволі сумнівному стилі, буркоче незв’язні уривки з Євангелія, і зі своїх розіпнутих висот намагається полапати Норині сідниці… глибоко вражена, вона тікає у коридори, повні невидимих настирливих рук: полтергейсти заб’ють туалет, вишукане лайно попливе у воді біля її незвичних до того чеснот, із вереском аааааааа!, по ногах тече, пояс десь на колінах, увірветься до власної вітальні, але й там нема рятунку, ні, хтось зобразить для неї слониць-лесбіянок у позі 69, слизькі хоботи, мов симетричні поршні, рухаються туди-сюди у соковитих слонячих вульвах, а коли Нора втече і від цієї моторошної прояви, з’ясується, що якийсь грайливий привид зачинив за нею двері, а інший от-от жбурне в обличчя холодний йоркширський пудинг…
У Піратовому будиночку всі затягують подорожню пісню Спротиву, а Томас Ґвенгідві, що таки уник діалектичного прокляття Книги Пойнтсмена, акомпанує на чомусь подібному до валлійської крóти з трояндового дерева: