Потроху відновлюється пам’ять про останній запуск на Пустищі. Лихоманки відшліфовують жаром, біль відділяє домішки. Постійно повертається образ — у брудно-брунатному, майже чорному очному яблуку відбивається вітряк і зубчаста сітка візирних ниток із віття дерев… бічні двері вітряка розчахуються і зачиняються швидко, як віконниці під час бурі… у веселковому небі одна хмаринка, наче мушля молюска, вище на краях дуже фіолетова, дим від вибуху, на небокраї щось світло-охряне… ближче, здається, фіолетове сердиться на жовте, оточує його, а жовте яскравішає, нутрощі жовтого затінюються ліловим, що виливається назовні, аж ген далі назовні вигнутою до нас кривою. Дивно (не щоб стерти цю мальовничу сцену, але), доволі дивно, розумієте, на Люнебурзькому пустищі нема вітряків! Танатц навіть швидко перевірив, переконався, ні, ніяких вітряків, гаразд, тоді звідки в оці Блікеро, який дивиться на Пустище, узявся вітряк? Ну, правду кажучи, тепер там відбивається вже не вітряк, а пляшка джину — але на Пустищі нема і пляшки джину. І вітряк таки відбивався. Що за притичина? А чи могло так статися, що очі Блікеро, в яких Ґрета Ердманн бачила карти його Королівства, для Танатца віддзеркалюють минуле? То була б неабияка чудасія. Хай би що відбувалося в тих очних яблуках, коли дивився, все зникло, коли відвертався, хіба час від часу фіксував якісь фрагменти. Катьє озирається через плече на свіжі рубці від ударів батога. Ґоттфрід у строю на вранішній перекличці, тіло знеможене, як у перелітного птаха, вітер великими брижами надимає на спині однострій від самих вугластих стегон, волосся куйовдиться, кривувата зухвала посмішка, рот відкритий, щелепа випнута, повіки опущені. Власне відображення Блікеро в овальному дзеркалі, старе обличчя — він зібрався натягти перуку під пажа, а-ля Леді Дракон[619], і бариться, заглядає всередину, обличчя запитує що? що ти сказав? перука перекручена і опущена трохи нижче, щоб стати ще одним обличчям, у важких тінях перуки майже невидимим… але, придивившись ближче, розрізняєш, як проявляються гребені кісток і жирові поля, біло-заморожено похитується, маску тримає рука, поверх тіней у порожнистому обширі каптура дивляться вже два обличчя, і що, Танатце, невже ти збираєшся судити цю людину? Танатце, невже тобі не подобався батіг? Невже ти не прагнув почути шерех і зітхання жіночого вбрання? Невже не хотів замордувати дитя, яке так любив, дуже весело прикінчити щось настільки безпорадне і безневинне, що підводить до тебе погляд, найостаннішої миті довіряючись тобі, усміхається, складає губки, аби поцьомати, і раптом на голову падає удар… що може бути ліпшим? А тоді крик, що виривається з твоїх грудей, раптове, всеохопне усвідомлення втрати, втрати назавше, невідворотний кінець любові, надії… незмога заперечити те, чим ти нарешті став… (але стільки страху, коли приймаєш його, отой зміїний писок — розкидаєш руки-ноги, дозволяєш увійти в тебе, у твоє справжнє обличчя, воно вб’є тебе, якщо…)
Усе це і багато чого іншого він розповідає тепер Шварцкомандо. Після тижня вигуків я знаю, після криків я бачив шварцґерет щоразу, коли за плавучими дротяними загорожами на шлакових відвалах або на переїздах з’являлося чорне обличчя, не дивно, що чутка розійшлася. Одного дня за ним нарешті приходять, підводять із соломи такої ж чорної від вугільної пилюки, як і вони, — підводять легко, як немовля, змітають у своїй доброті таргана з обличчя — і переправляють тремтячого, забирають стогнучого на південь до Ердшвайнгьоле, де тепер усі вони сидять навколо багаття, димлять і плямкають, очі спрямовані на посинілого Танатца, який белькотів сім годин без упину. Тільки він має своєрідний привілей говорити аж стільки, бо він — програв, словом, невдаха, і