— «Срака» — підсилювальна частка, — пояснює матрос Бодін, — як у висловах «скупа срака», «стара срака»: коли щось дуже криворуке, то за аналогією кажеш «через сраку роблено».
— Але «через сраку гланди рвати» означає, нібито щось роблять через сраку, — править своєї Зойре.
— Та ні, послухай, це не означає, що хтось так і робить, — кліпає Бодін з настільки щирим надривом у голосі, ніби хтось хоче зацідити йому в пику, — для такого крутого хлопа то скоріше забавка, імітація Вільяма Бендікса[628]. Інші нехай вдають Кеґні або Кері Ґранта, а Бодін спеціалізується на ролях другого плану, він може ідеально вдати Артура-Кеннеді-молодшого-брата-Кеґні, отак. A-або Сема Джеффі — вірного водоноса-індіанця при Кері Ґранті. Бодін — взірцевий моряк військового флоту, і це поширюється на голосові відбитки вигаданих чужих кіножиттів.
Тим часом Зойре переходить у статус чогось штибу солістів-інструменталістів і намагається — себто навчається методом проб і помилок, на цю мить і-і-оу-оу рипить якимсь умовним Йоахімом[629] — зіграти свою власну каденцію, що довго животіла в тіні концерту Россіні для скрипки (op.postb[630].), одночасно доводячи всіх домашніх до сказу. Одного ранку Труді тікає до 82-ї повітряно-десантної й бере участь у масовому нальоті на підкорене місто, мільйон пухнастих куполів у небі, осідає повільно, наче білий попіл вкриває слід прощального тупання ногою.
— Я через нього здурію.
— Привіт, Труді, що робиш?
— Та ж кажу тобі, дурію! — і не подумайте, що цей жалюгідний старий і сексуально заклопотаний наркоман її не любить — бо таки любить, і не думайте, що він не молиться чи не записує ретельно свої бажання на цигарковому папері, не загортає в нього свій найліпший заповітний косяк і не скурює до пухирів на губах — наркоманська версія загадування на вечірню зорю, — глибоко в душі сподіваючись, що вона просто ще раз тупнула ногою, благаю тебе, просто тупнула, нехай усе закінчить сьогодні, ну, ще одненький раз, пише він на кожному косячку, який закурює перед сном, і все, більше я не проситиму, постараюся не просити, ти мене знаєш, не карай мене так жорстоко, благаю… але скільки ще може бути подібних тупань? І колись таки буде останнє. Все одно він продовжує цигикати із Россіні своє і-і-оу-оу, променіючи жалюгідним, миршавим вуличним довголіттям, життям-на-краю, ні, він, здається, не може зупинитися, це увійшло у звичку, він себе ненавидить, але звичка та все одно його не полишає, хай би скільки уваги він приділяв цій халепі, його все одно відносить назад до нав’язливої каденції… Матрос Бодін усе розуміє і намагається допомогти. Щоб забезпечити успіх свого втручання, він складає контр-каденцію за подобою інших популярних мотивів з класичними назвами, дуже популярними 1945-го («Моя прелюдія до поцілунку», «Симфонія обителі») — щоразу, як випадає нагода, Бодін мугикає їх усім щотижневим прибульцям: Лаллі (щойно з Любека), Сандрі (втекла з Кляйнбюрґерштрассе), напасний Бодін з гітарою вертить тазом і повагом суне коридором за кожною збитошною перекинчицею, за кожною втіленою фантазією злочинного сексу, співає і бринькає, звучить зворушлива
628
Йдеться про фільм «Рятувальний човен» 1944 року, де герою Бендікса мали ампутувати ногу.