ВИПАДОК У ТУАЛЕТІ ТРАНСВЕСТИТІВ
Невелика мавпа чи орангутанг, тримаючи щось за спиною, непомітно протискається бочком серед ніг у панчохах у сіточку, в білих шкарпетках, підкочених нижче щиколоток, серед дівочих круглих шапочок, запханих за віскозні аквамаринові пояси на таліях. Нарешті він дістається до Слотропа, той нап’яв на себе світлу перуку та довгу, перетягнуту на стегнах тасьмою навхрест сукню, яку Фей Рей одягала для кінопроб у Роберта Армстронґа на кораблі (маючи на увазі історію в туалеті «Трояндового краю», Слотроп вибрав цю сукню, можливо, не лишень з притлумленого бажання бути зґвалтованим ну просто неймовірно великою чорною мавпою, але й з атлетичної невинності перед Фей, про яку ніколи не заводив мови, хіба тицяв пальцем і шепотів: «Он, подивіться…», — з якоїсь чесності, відваги, чистоти перед самою цією сукнею, її величезними рукавами, щоб хай би куди пішов, було видно, де був…).
Ми бачили їх під тисячею імен… «Ґрета Ердманн» — лиш одне з них, у цих дам тільки й роботи — скулюватися від Жаху… а вдома, після роботи, вони засинають, як і ми, і марять про замахи, змови супроти добрих і порядних людей…
Мавпій поплескує Слотропа по сідницях, подає, що приніс, йааггґґхг це кругла і чорна залізна бомба анархіста, ось це що таке, та ще й із запаленим ґнотом… Мавпій вистрибом дає драла, а Слотроп стоїть у засклених і вогких покоях, грим на обличчі потік, переляк в очах чистий, як скляні кульки, а губи надулися, наче бджола вжалила, і-що-мені-тепер-з-цим-курва-робити? Він і слова сказати не годен, бо ж контакту досі нема, а голос може зрадити… Ґніт горить, майже догорає. Слотроп роззирається. Всі рукомийники та пісуари зайняті. Може, загасити ґніт під чиєюсь пуцькою, у струмені сечі… е-е, але чи це не виглядатиме так, наче я до нього підкочуюсь? Ех, суче ти вухо, іноді шкодую, що такий нерішучий… м-може, якщо вибрати когось слабшого за мене… тільки не забувай, що у дрібних з рефлексами все більш ніж добре…
Від нерішучості його рятує дуже високий, огрядний, дещо східний на вигляд трансвестит, чий ідеал, кіношний та особистий, здається, маленька Маргарет О’Браєн[634]. Азіатові якимсь чином вдається виглядати глибоко замисленим навіть зі своїми кісками, коли він вихоплює у Слотропа бомбу, що шипить, відбігає, кидає у порожній унітаз, а тоді змиває, відтак обертається до Слотропа та інших з почуттям добре виконаного громадського обов’язку, аж раптом…
ТИГИДИМ! лунає страхітливий вибух: вода вистрибує здивованими блакитно-зеленими язиками (коли-небудь бачили, як туалет зойкує: «Йой!»?) з усіх унітазів під чорними кришками, труби скручуються і вищать, стіни та підлога здригаються, лускою та запорошеними простирадлами починає опадати тиньк, а щебетливі трансвестити стихають і тягнуться, аби торкнутися когось, хто ближче, наче готуючись цим жестом до Голосу з Гучномовця, який сповіщає:
— Це була натрієва бомба. При контакті з водою натрій вибухає. — Тобто ґніт був лише фальшивкою, ах ти ж невмивана тварюко… — Ви бачили, хто кинув її в унітаз, це небезпечний маніяк, хапайте його — і отримаєте велику винагороду. Гардероб Норми Ширер[635] порівняно з вашим видаватиметься баком для непотребу в підвалі «Ґімбелз[636]».