— У нас обох є Слотроп, — ось що допіру сказав Пойнтсмен.
— Пойнтсмене, чого ви домагаєтеся? Ну, крім слави.
— Не більше, ніж Павлов. Фізіологічного підґрунтя досить дивної, як видається, поведінки. Мені однаково, до котрої з ваших ТПД-ешних[122] категорій вона потрапить, але дивно, що жоден із вас не згадав про телепатію: може, Слотроп на кого-небудь там налаштований, ну, на того, хто у німців заздалегідь знає розклад пусків? Га? Мені начхати, що воно таке, може, якась звіряча фрейдистська помста матері за те, що намагалася його каструвати, — я не знаю. Не маю жодних претензій, Мехіко. Я — невибагливий, методичний…
— Скромний.
— У цьому я сам собі визначив межі. Маю лишень реверсування шуму ракети… клінічна історія вироблення сексуальних рефлексів, можливо, на слуховий подразник, і, судячи з усього, реверсування причинно-наслідкового зв’язку. Я менше за вас схильний відкинути причину й наслідок взагалі, але якщо їх треба видозмінювати — давайте змінимо.
— Але чого ви домагаєтеся?
— Ви ж бачили його МБОО. Його шкалу F[123]? Фальсифікації, спотворені процеси мислення… Результати чітко свідчать: у нього психопатичні відхилення, манії, латентна параноя… так от, Павлов вважав, що манії та параноїдальні марення є продуктом якихось… вважайте, клітин, нейронів у мозаїці мозку, настільки збуджених, що через взаємну індукцію вони пригнічують ділянку кори навколо себе. Одна яскрава, полум’яна цятка, оточена темрявою. Темрявою, яку та цятка певним чином покликала до життя. Вона ізольована, ота яскрава цятка, може, й на все життя пацієнта, від усіх інших ідей, відчуттів, самокритики, що втихомирюють і нормалізують полум’я. Павлов називав це «цяткою патологічної інертності». От зараз ми працюємо із собакою… він пройшов «зрівнювальну» фазу, коли будь-який подразник, сильний чи слабкий, викликає достоту ту саму кількість крапель слини… відтак перейшли до «парадоксальної» — потужні подразники викликають слабку реакцію, і навпаки. Учора вивели його на ультрапарадоксальну. За межі. Тепер, коли вмикаємо метроном, який раніше означав їжу і викликав у Собаки Вані потоки слини, собака одвертається. А коли вимикаємо метроном, от тоді Собака Ваня до нього повертається, нюхає, пробує лизати, кусати — відкушує у тиші подразник, якого немає. На думку Павлова, всі душевні захворювання врешті-решт пояснюються ультрапарадоксальною фазою, патологічно-інертними цятками кори, плутаниною з поняттями протиставлення. Павлов було надумав цілковито присвятити себе експериментам, але помер. А я живу. Маю фінансування, і час, і волю. Слотроп — сильний, непроникний, його непросто перевести в будь-яку з трьох фаз. Можливо, зрештою, нам доведеться морити його голодом, тероризувати, я не знаю… не конче до цього доводити. Але я таки знайду його цятки інертності, з’ясую, які вони, навіть якщо мені доведеться залізти у його триклятий череп, і, може, розгадаю цю загадку, чому так падають ракети — хоча, зізнаюся, це лишень подачка, аби вмовити вас мені допомогти.
— Навіщо? — Трохи не по собі, га, Мехіко? — Навіщо вам я?
— Не знаю. Але ви потрібні.
— Ви — одержимий.
— Мехіко. — Він стоїть без поруху, повернута до моря половина обличчя наче вмить постаріла на пів століття, дивиться, як хвилі аж тричі залишають по собі крижану плівку. — Допоможіть мені.
Та нікому я не годен допомогти, думає Роджер. І звідки така спокуса? Це небезпечно, це збочення. Він справді хоче допомогти, він, як і Джесіка, страшенно боїться Слотропа. А як же дівчата? Може, це все його самотність у Відділі Псі, у переконанні, до якого він не може ані пристати серцем, ані покинути… їхня віра, навіть скупого на усміх Ґлоумінґа, полягає в тому, що має бути щось більше за почуттями, за смертю, за Ймовірностями, в які Роджеру тільки й лишається вірити… О, Джесі, — його обличчя тикається в її голу, химерно кістяну і жилаву спину, — я тут геть чисто заблукав…
Між водою та жорсткими водоростями бринить на вітрі довга смуга трубопроводу за колючим дротом. Чорна мережа тримається на довгих скісних розтяжках, які списами стирчать у бік води. Картина занедбана й математична: обідрано все до векторів сил, що утримують конструкцію на місці, де-не-де подвоєно, один ряд за іншим, йде навспак — це Пойнтсмен і Мехіко знову пішли — товстезним муаром, на тлі повторення діагоналей повторюється вертикально паралаксом, а нижче плутанина дроту вже геть безладна. Вдалині, де конструкція звертає в туман, ажурна стіна набуває сірого кольору. Нічний снігопад забілив кожен чорний штрих, проте вітер і пісок знов оголили темне залізо, просолили, тут і там явивши короткі мазки іржі… а місцями крига й сонце перетворюють конструкцію на електрично-білі потоки енергії.
123
F-шкала (фашистська шкала) — розроблений Теодором Адорно 1947 року тест, призначений для визначення авторитарної особистості.