Але йому не байдуже, не байдужіше, ніж слід, і його це дивує — що там із дітьми, з їхніми мотивами. Вони шукають свободи, міркує він, прагнуть, як він, Печі, і така збоченість його переслідує й гнітить… він знову й знову повертається до запустіння й безглуздого образу того, що було будиночком у лісі, а нині перетворилося на крихти й патьоки цукру, зосталася сама лиш чорна безугавна Піч і двоє дітей, пік приємної енергії вже позаду, знову діймає голод, зникають у зеленій чорноті дерев… Куди вони підуть, де вони знайдуть прихисток уночі? Дитяча недалекоглядність… і громадянський парадокс цієї їхньої Маленької Держави, підвалини якої — у тій самій Печі, що неминуче її знищить…
Та кожен істинний бог має бути і будівничим, і руйнівником. Він зростав у християнському середовищі, і сприйняти це було важко, аж до подорожі на Südwest, до його африканської виправи. Серед наждачного пломеню Калахарі, під розгорнутим аркушем прибережного неба, вогню й води він учився. Хлопчак гереро, силами місіонерів колись сповнений жаху перед християнськими гріхами, шакалячими привидами, могутніми європейськими смугастими гієнами, що женуться за ним, прагнучи поживитися душею, коштовною личинкою, що живе в його хребті, нині намагався ув’язнити своїх старих богів у клітці, спіймати у пастки слів, видати їх — диких, паралізованих — цьому вченому білому, який, видається, страшенно закоханий у мову. Носить у заплічнику «Дуїнянські елегії[137]», видані перед самим його від’їздом, мамин подарунок біля трапу, запах свіжої друкарської фарби п’янив його ночами, поки старе вантажне судно повзло із тропіка в тропік… доки сузір’я, нові зірки країни Болю, не стали геть чужими, а пори року не перевернулися догори дриґом… і він не висадився на берег з високоносого дерев’яного човна, що двадцять років тому доправляв із залізного рейду синьоштанні війська для придушення великого Повстання Гереро. Аби знайти в глибині суходолу, серед розколотих гір між Намібом і Калахарі, свого вірного тубільця, свою нічну квітку.