З якихось причин останнім часом йому важче згадувати. Щось таке, каламутне від бруду, в оправі призм, ритуал, щоденне повторення на щойно розчищених трикутниках у лісі, здолало те, що раніше було безцільною прогулянкою пам’яті, її безневинним зібранням образів. Часу, який він проводить не тут, а з Катьє й Готфрідом, меншає, і він то коштовніший, що частіші пуски. Хоча хлопчак і служить у підрозділі Блікеро, капітан майже не бачить його на службі — спалах золота, який допомагає маркшейдерам відмірювати кілометри до передавальної станції, притлумлена яскравість його волосся на вітрі зникає у хащі… Яка дивна протилежність африканцеві — кольоровий негатив, жовтий і блакитний. Капітан у якомусь сентиментальному вибухові почуттів, у якомусь передбаченні дав своєму африканському хлопчикові ймення «Енціан», на честь гірського тирличу з нордичним забарвленням у Рільке, принесеного, немов чисте слово, в долину:
— Омугона… Поглянь на мене. Я червоний і коричневий… чорний, омугона…
— Liebchen, це інша півкуля. У Німеччині ти був би жовтим і блакитним.
Дзеркальна метафізика. Зачарований тим, що вважав елегантністю, своїми книжковими симетричностями… І все ж таки, навіщо так безцільно говорити до висхлих гір, до спеки дня, до дикої квітки, з якої він пив, так нескінченно… навіщо губити ці слова у мареві, у жовтому сонці й крижаних блакитних тінях ущелин, якщо це не пророкування, поза всім долиховісним синдромом, за жахом роздумів про наближення старості, хай би скільки мимобіжних, хай би скільки ілюзорним був шанс бодай якогось «забезпечення» — поза цим дещо здіймається, ворушиться, назавжди нижче, назавжди раніше його слів, дещо, отже, здатне розгледіти наближення жахливого часу, принаймні такого жахливого, як ця зима й та форма, якої нині набула Війна, форма, яка неминуче набуває обрисів останнього шматка головоломки: гри у Піч із жовтоволосим та блакитнооким юнаком і мовчазним двійником Катьє (хто був її протилежністю на Südwest? Яка чорна дівчина, ніколи ним небачена, вічно захована під сліпучим сонцем, у захриплому, закіптюженому гуркоті потягів ночами, у темних сузір’ях, яким ніхто, ніякий анти-Рільке не дав назви…) — але 1944-го було вже надто пізно, вже нікому не потрібно. Усі ці симетричності виявилися довоєнною розкішшю. Не лишилося про що пророкувати.
І найменше про її раптовий вихід із гри. Єдиний варіант, якого він не взяв до уваги, можливо, і справді через те, що ніколи не бачив чорної дівчини. Мабуть, чорна дівчина — геній мегарішень — скинути шахову дошку, застрелити суддю. Але після поранення, після пошкодження — що станеться з малою державою Печі? Чи можна її полагодити? Можливо, нова форма більш відповідна… лучник і його син, і постріл у яблучко… та й сама Війна, наче король-тиран… Піч іще можна врятувати, хіба ні? підлатати, наново призначити ролі, не варто квапитися назовні, де…
Готфрід зі своєї клітки бачить, як вона вислизає з пут і тікає. Білявий і стрункий, волосинки на його ногах видно лише у сонячному світлі, та й то хіба тоненькою невагомою сіткою золота, повіки вже бгаються химерними юно/старими позначками зморщок, завитками, очі рідкісної блакиті, яких у поєднанні з погодою певними днями вже занадто для мигдалевого розрізу очей, тож ллється через вінця, сочиться, витікає, освітлюючи все обличчя хлопця незайманою синявою, синявою потопельника, тією, яку невситимо збирають вапняні стіни середземноморських вуличок, якими ми спокійно накручували педалі полуднями старого життя… Він не може її спинити. Якщо капітан запитає, розповість. Готфрід уже помічав, як вона вислизала назовні, ходять чутки, що вона заодно з Підпіллям, що вона закохана в пілота «штуки[143]», якого зустріла у Схевенінґені… Але, видно, вона й капітана Блікеро кохає. Готфрід називає себе пасивним спостерігачем. Він дочікувався, поки його наздоженуть вік і повістка, з безсоромним жахом, ніби спостерігав за стрімким наближенням повороту, у який мав намір увійти контрольованим заносом, бери мене, набираючи швидкість до останньої можливої миті, — ось його єдина молитва перед сном. Та небезпека, яка, на його думку, потрібна, для нього й досі вигадана: з того, із чим він фліртує й дражниться, смерть не є реальним виходом, герой завше крокує з епіцентру вибуху, з кіптявою на обличчі, але і з усмішкою, вибух — то шум і різноманітність — і пригинається, аби не зачепило. Готфрід ще не бачив мерця, принаймні, зблизька. З дому час від часу надходить звістка, що загинув хтось із друзів, якось дивився, як віддалік в отруйну сірість вантажівок закидали довгі обвислі брезентові мішки, фари розтинали туман… та ще іноді ракети дають збій і намагаються на тебе впасти, на того, хто їх запускав, і вас із десяток втискається, тіла туляться одне до одного в окопчику, чекають, геть просмерділа потом вовна, напруження від стримуваного сміху, думаєш лишень — ось розповім у їдальні, напишу Mutti[144]… Ці ракети — ніби його домашні тваринки, ледь приручені, часто має з ними клопіт, завжди норовлять повернутися. Він любить їх, як любив би коней чи «тигрів», якби йому довелося служити деінде.
142