Вона йому розповідає, чому самотня — у загальних рисах — чому не може повернутися, а її обличчя десь не тут, образ на полотні, висить разом з іншими, хто вижив там, у будиночку біля Дьойндіґта, свідчення про гру з Піччю — століття минають зчервонілими хмарками, затьмарюють непомітний шар поливи між нею та Піратом, даруючи їй щит такої потрібної безтурботності, класичної несучасності…
— Але куди вам іти? — Обоє тримають руки в кишенях, замотані шалики, викинуте водою каміння вилискує чорним, як викладені вві сні письмена вздовж берега, наразі кожен їх фрагмент настільки виразний, от-от зрозумієш….
— Не знаю. А куди варто?
— У «Білу візитацію», — пропонує Пірат.
— «Біла візитація» — це добре, — мовила вона і ступнула в порожнечу..
— Осбі, я здурів? — Снігової ночі, після п’яти ракетних бомб від полудня, тремтячи на кухні, пізній та осяяний свічкою, Осбі Філ, недорікуватий геній цього будинку, настільки заглибився у стосунки з мускатним горіхом, що питання лунає цілком доречно, в темному кутку примостилася бліда цементна Юнґфрау, поки що незворушна, але, видається, уже починає дратуватися.
— Аякже, аякже, — каже Осбі, плавно поводячи пальцями й зап’ястком, десь так Бела Луґоші подавав келих вина із трунком молодому дурневі, герою «Білого Зомбі», першого фільму в житті Осбі і, до певної міри, останнього, представленого в Його Переліку Всіх Часів разом із «Сином Франкенштейна», «Потворами», «Летимо до Ріо» та, можливо, «Дамбо», який він ходив дивитися на Оксфорд-стрит вчора ввечері, проте посеред стрічки замість чарівного пір’ячка помітив, як пухкенький хобот слоненяти з довгими віями згортається навколо кислої пурпурово-зеленої фізіономії містера Ернеста Бевіна[148], тому вирішив не ризикувати і піти. — Ні, — оскільки Пірат тим часом хибно витлумачив слова Осбі, хай би якими вони були, — не «аякже, ти здурів, Прентісе», зовсім не так…
— Тоді що? — запитує Пірат, коли мовчання Осбі затягується.
— Га? — озивається Осбі.
Пірат у роздумах і сумнівах, от воно як. Пригадує, що Катьє тепер уникає будь-яких спогадів про будиночок у лісі. Вона лиш зазирнула — й одразу назад, але кришталеві шибки істини заломлювали все нею сказане — часто до сліз, — і він не розуміє, про що йдеться, і вже геть не тямить щодо променистого кришталю. Ну правда, чому вона пішла з Schußstelle 3? Ніхто не каже. Та час від часу гравцям — у розпал гри, під час паузи чи кризи — нагадують, як то воно, зрештою, грати по-справжньому, — і вони після цього вже не зможуть продовжувати в тому ж дусі… Тут не треба нічого раптового, ефектного — бо можна й м’яко, — і, незалежно від рахунку, кількості глядачів, їхнього загального бажання, накладених ними чи їхніми Лігами штрафів, гравець, отямившись, можливо, пружним кроком молодого одинака, як у самої Катьє, повівши, як вона, плечима, скаже «до сраки» і вийде з гри, раз і назавжди…
— Гаразд, — продовжує він на самоті. Осбі зник за мрійливою посмішкою наркомана, мережить слідами зріло-жіночу снігову шкіру Альп у кутку, лиш він і крижаний пік над ним, і синя ніч… — отже, це вада характеру, примха. Як із тою клятою «мендосою». — У Фірмі, знаєте, всі інші носять «стени». «Мендоса» втроє важча, ніхто останнім часом навіть близько не бачив 7-міліметрових куль до мексиканського «маузера», навіть на Портобелло-роуд[149]: їй бракує шляхетної Простоти Саморобки і скорострільності, але Пірат її все одно любить (така у наші дні любов), — бачиш, вся суть в обміні, нє? — ностальгія за прямою тягою «льюїса», можливість зняти за секунду ствол (коли-небудь пробували так зробити зі «стеном»?) і двосторонній бойок на випадок поломки… — Невже мене зупинить зайва вага? Це моя примха, я до ваги байдужий, інакше я б не витягнув сюди дівчинку.
— Ви за мене не відповідаєте. — Статуя кольору вина, оксамит façonné[150] від шиї до зап’ясть і щиколоток, і як давно, панове, вона стежить із тіні?
— Ну, — Пірат смиренно, — взагалі-то відповідаю, знаєте-но.
— Щаслива парочка! — несподівано рикає Осбі, беручи нову дрібку чогось схожого на мускатний горіх, очі його закочуються до білків кольору зменшеної гори. Чхає на всю кухню, його вражає, що ці двоє в нього в одному полі зору. Піратове лице сутеніє від збентеження, а в Катьє не змінюється, наполовину освітлене сяйвом із сусідньої кімнати, наполовину в синюватих тінях.