— Ти повернувся! Ах, Тайроне, ти повернувся, — одна сльоза, друга, тим часом обоє збирають цитрусові, накрохмалене плаття-хакі порипує, і не позбавлений сентиментальності Слотропів ніс навіть шморгає кілька разів.
— Це я, так, люба…
Колії в багні вкриті перлами, ніжними перлами. Чайки неквапом шугають уздовж високих і сліпих цегляних стін кварталу.
Місіс Квоед — трьома поверхами вище, іноді вечорами з кухонного вікна крізь марево видно вдалині баню Св. Павла, а сама пані, крихітна, в рожевому плюшевому кріслі у вітальні, біля радіоприймача, слухає «Оркестр акордеонів Прімо Скали». Виглядає досить здоровою, але на столі — зіжмакана шифонова хустка: з-поміж складок рослинним орнаментом проглядають перисті криваві плями.
— Ви тут були, коли зі мною трапився напад малярії, — пригадує вона Слотропа, — ми ще тоді заварювали чай з полину — що було то було, смак пробивав наскрізь від самих підошов. Знову збираються… десь із-за меж пам’яті… чистий спокійний інтер’єр, дівчина й жінка, не пов’язані із його зоряним скорописом… стільки потьмянілих дівочих облич, вітровійних каналів, квартирок, прощань на зупинках — усього й не пригадаєш. Але ця кімната помалу прояснюється: частина того, ким він був усередині, люб’язно вціліла, всі ці місяці безмовно зберігалася поза ним, розкидана по зернистих тінях, каламутно-засмальцьованих слоїках із травами, цукерками, приправами, по романах Комптона Макензі на поличці, по скляних амбротипах[162] її покійного чоловіка Остіна у позолочених рамках на камінній поличці, де зірвані останнього Михайлового дня маргаритки похитували голівками у севрській вазочці, яку вона з Остіном якоїсь суботи надибала у крамничці на Вордор-стрит…
— Він був моїм здоров’ям, — часто каже вона. — Відколи він залишив нас, я стала справжньою відьмою, просто для самозахисту.
З кухні долинає запах нарізаних і щойно вичавлених лаймів. Дарлін заходить і виходить, шукає якісь трави, запитує, куди поділася марля.
— Тайроне, подай-но мені — ні-ні, поруч високий дзбанок, дякую, любий, — і знову до кухні, крохмально рипаючи, майнувши рожевим.
— Я тут одна не втратила пам’яті, — зітхає місіс Квоед. — Ми допомагаємо одне одному, аякже. — З-за кретонової фіранки дістає велику вазу з цукерками. — Ось, — втішено каже Слотропові, — дивіться: винне желе. Ще довоєнне.
— Тепер я вас пригадую, ви маєте знайомого у Міністерстві постачання! — З минулих відвідин він знає, що зараз ніяка галантність його не врятує. Опісля він написав Наллін: «Мамо, англійці трохи дивакуваті у питаннях смаку. Вони не такі, як ми, це, либонь, через клімат. Їм подобається таке, що нам би й на думку не спало. Часом аж верне, правда. Я днями скуштував одну штуку, називається «винне желе». Матусю, вони вважають, що то цукерки! Якби тою гидотою нагодувати Гітлера, то сто відсотків, що війні завтра капут!» І от він куштує ці кляті желатинові штукенції, киває місіс Квоед, хочеться вірити, люб’язно. На цукерках опукло позначені назви різних вин.
— А ось трішечки, крапелиночка ментолу, — місіс Квоед вкидає цукерку до рота. — Смакота.
Слотроп нарешті вибирає ту, на якій написано «Лафітт-Ротшильд», і запихає в рота.
— О-о-о. Так. Дуже смачно.
— Якщо бажаєте чогось справді особливого, скуштуйте «Доктор з Бернкастла». До речі, а це не ви приносили мені оті чудові американські цукерки, рідкий берест, кленові, з присмаком сасафрасу…
— «Рудий берест». От халепа, вчора закінчилися.
Заходить Дарлін із чайником, що парує, і трьома філіжанками на таці.
— А що то? — поспішає з’ясувати Слотроп.
— Знаєш, Тайроне, ліпше тобі не знати.
— Твоя правда, — після першого ж ковтка, шкодуючи, що Дарлін не додала більше лаймового соку чи бодай чогось такого, щоб перебити головний страхітливо гіркий смак. Певна річ, без цукру. Ці люди справді схибнуті. Він запускає руку до миски з цукерками, дістає ребристу чорну лакричну карамельку. Наче нічого страшного. Але щойно він надкушує, Дарлін якось дивно дивиться на нього, на карамельку, добра дівчина, саме вчасно, і каже:
— Ой, а я гадала, що оці, — веселеньке «оц-циі», викапана Ґілберт-і-Салліванова[163] інженю, — вже скінчилися кілька років як, — на цих словах Слотроп добирається до потічка рідкої начинки, судячи зі смаку, це апельсинова цедра з майонезом.
— Ви з’їли мій останній «Мармеладний Сюрприз»! — вигукує місіс Квоед, вправно, мов фокусниця, демонструючи яйцевидні пастельно-зелені солодощі, всіяні лавандової барви драже. — За це ви не одержите ні крихти «ревеню з вершками», а він дивовижний. — І цей делікатес опиняється в її роті.