Однак, коли таке трапляється, у них в очах завжди червоніє.
Якось вони здибалися в чайній: на Джесіці була червона кофта із короткими рукавами, її голі руки полум’яніли з обох боків. Жодної косметики, Роджер уперше бачив її такою. Дорогою до авто Джесіка бере його за руку і на мить засовує межи ніг, просто на ходу. Роджерове серце вибухає ерекцією і кінчає. Ось так воно й відчувається. Різко до рівня шкіри, літерою V навкола осьової, омиває соски… це кохання, це дивовижно. Навіть коли її немає поруч, після сновидіння, зустрівши на вулиці обличчя, яке може всупереч імовірності виявитися її, Роджер не може стриматися, хватка не послаблюється.
Про Бобра, тобто Джеремі, як його називає рідна матуся, Роджер намагається думати лишень за крайньої потреби. Звичайно ж, суто технічні питання не дають йому спокою. Не може бути — чи може? — щоб вона Робила Те Ж Саме із Джеремі. Чи цілує, наприклад, їй Джеремі лоно? Невже це вайло насправді… чи обвиває вона його рукою, коли вони «граються», аби запхати свій грайливий пальчик у дупу, у його англійську троянду, Джеремі? Годі, годі про це (але чи смокче вона йому? А чи пхає він свою нахабну пику між її прегарних сідниць?), безглуздо, у нас період підліткових дурниць, то сиди ліпше у «Тіволі», дивися Марію Монтес і Джона Голла[168] або шукай леопардів та пекарі у звіринці Ріджентс-парку, гадай, чи не почнеться дощ до 4:30.
Той час, який Роджер і Джесіка провели разом, усе одно в підсумку становитиме години, а сказаного вголос не більше, ніж в одному середньому за обсягом меморандумі ВГСЕС. І вперше за роки його кар’єри статистика не може нічого витиснути із даних.
Разом вони — довга поверхня шкіри, струминки поту, настільки близько, наскільки можуть притиснутися одне до одного м’язами й кістками, майже без слів, за винятком її імені або його.
Окремо — легковажні кіношні балачки, сценарії, які вони вигадують, аби ставити собі самотніми ночами, коли «бофори» стукають у її небеса, а його вітер шепоче в кружалах колючого дроту вздовж берега. Готель «Мейфер».
— Ми, либонь, і справді реактивні, на якихось пів години спізнилися.
— Угу, — на них скоса поглядають «Пташки» і дівчата із Служби Побуту, ошатні молоді вдови, — а ти, либонь, часу не гаяв.
— Часу вистачить на кілька побачень, — одказує він, уважно глянувши на годинник, який за модою Другої світової носить на внутрішньому боці зап’ястка, — а тепер, я б сказав, і для однієї-двох підтверджених вагітностей, якщо вже не…
— Ах, — жваво стрибає вона (проте вгору, не на нього), — це нагадує мені про…
— Йеееееххх! — Роджер сахається до вазона з якоюсь зеленню під пружні саксофони «Роланда Пічі та його Оркестру», що саме грають «Ось, я сказав це знову», і зіщулюється. — Ну чим ти думаєш, га? Якщо тут взагалі можна сказати «думаєш».
Вони всіх збивають з пантелику. На перший погляд такі невинні, одразу хочеться взяти їх під захист, всі утримуються від балачок про смерть, справи, дворушництво, коли Роджер і Джесіка поруч. Самі лиш дефіцит, пісеньки і бойфренди, фільми та блузки…
Коли її волосся зібране за вухами, а округле підборіддя повертається у профіль, має вигляд дівчинки років дев’яти-десяти, самісінька біля вікна, мружиться від сонця, повертає голову на легкому покривалі, накочуються сльози, дитяче личко червоніє і кривиться, зараз заплаче уу, уу…
Одної ночі, у темному холодноковдровому прихистку їхнього ліжка, він, сам раз-по-раз поринаючи в сон, язиком приспав Джесіку. Відчувши, як його перші теплі зітхання торкаються її великих губ, вона затремтіла і скрикнула, мов кішка. Дві-три ноти, злившись докупи, хрипкі, примарні, відлетіли зі сніжинками із навколишнього присмерку. Ззовні дерева просівали вітер, невидимі вантажівки безугавно мчали вулицями й шляхами, за будинками, через канали чи річку, за нехитрим парком. Ох, і собаки з кішками заходилися ганяти одне одного по м’якому сніжку…