— Джес, у дівчини стрес? — Меґґі Данкерк уже в дверях, поправляє рукавички з крагами. По «Танною» свінг-оркестр Бі-бі-сі виграє спекотно-синкопову різдвяну музичку.
— Маєш цигарку, Меґ? — майже на автоматі, нехитрий процес, Джес?
Ну от…
— Гадала, тут щось типу дурнуватого кіно із Ґарбо, а не звичайний нікотиновий голод, вибачай, промашка, та-та…
Ой, та пензлюй вже собі.
— Думала про закупи до Різдва.
— А що Боброві подаруєш?
Зосередившись на пристібуванні панчіх, старенькі вже, вгору-всередину-вперед-донизу-всередину-назад отак мнемонічно ворушаться складки в пальцях, випрано-білий еластик розтягується прегарно й дотично до м’якого переднього згину її стегна, затискачі підв’язок поблискують сріблом під — чи то за — її лакованими червоними нігтями, ковзають далекими фонтанами за червоними фігурними деревами, Джесіка відказує:
— О. М-м. Та, мабуть, Люльку…
Одної ночі поблизу батареї, коли їхали Кудись у Кент, Роджер і Джесіка натрапили на церкву, горбик на темному узвишші, лампадно-світлу, що росла наче із землі. Недільний вечір, незабаром вечірня. Чоловіки в шинелях, клейончастих дощовиках, у темних беретах ковзаються на вході, американські пілоти в шкірі, підбиті смушком, кілька жінок на цокітливих підборах, у широкоплечих вільних пальтах, але без дітей, жодної дитини не видно, самі дорослі, чимчикують зі своїх бомбардувальних полів, стоянок аеростатів, дотів на березі, проходять під норманською аркою, аж кошлатою від обмерзлих пагонів лози. Джесіка каже:
— От я пригадую… — і замовкла. Згадує інші Різдвяні пости, засніжені, наче вівці, протитанкові їжаки за вікном, а ще Зірку, яка от-от знову готова вийти на небо.
Роджер з’їхав на узбіччя, і вони дивилися, як вицвілі сірувато-коричневі вояки йдуть на вечірню службу. Вітер пах свіжим снігом.
— Час додому, — сказала вона перегодом, — уже пізно.
— Може, глянемо, як там?
Оце вже її здивувало, очманіти, стільки тижнів дражнився, і тут таке? Його роздратування невіруючого щодо інших з Відділу Псі, які, на його думку, зі шкури пнулися, аби виставити його пришелепуватим, і його Скряджість, то сильніша, що менше днів лишалося на різдвяні закупи…
— Це ж начебто не твоє, — сказала вона йому. Але їй хотілось увійти, у засніженому небі загусла ностальгія, голос Джесіки готовий її зрадити, втекти до різдвяних співаків, чиї різдвяні гімни так хочеться послухати у ці святкові дні, що минають один за одним, голоси линуть понад замерзлими пагорбами, де міни висіяні густо, мов родзинки в пудингу… часто понад звуки талих снігів вітри, що мають віяти не крізь різдвяне повітря, але крізь густину самого часу, доносили до неї дитячі голоси, які співають за шість пенсів, і, якщо її серце не готове було вмістити всі страхи власної, а так само і їхньої смертності, принаймні, зберігалося побоювання, що вона почне їх втрачати — що одного разу взимку вибіжить поглянути аж до хвіртки, аби їх знайти, вискочить аж на дорогу, але марно, їхні голоси вже згасають…
Вони пройшли витоптаною у снігу стежкою, вона статечно взяла його попід руку, вітер поривчасто куйовдив її волосся, каблуки посковзнулися на льоду.
— Музику послухаєм, — пояснив він.
Сьогодні збірний хор цілком чоловічий, у широких горловинах білих шат видно плечі з погонами, обличчя майже так само білі, виснажені мокрими розкислими полями, нічними вартами, тросами, що гудуть від неспокійних ловців риби-сонця у хмарах — аеростатів, сутінками і лопотінням проти вітру наметів із ядерним сяйвом ламп, ті просвічують сітчасті стіни, мов душі, і перетворюють брезент на тонку марлю. Проте було й одне чорношкіре обличчя, контртенор, капрал з Ямайки, перенесений зі свого теплого острова аж сюди — від співів свого дитинства у ромово-димних салунах Гай-Голборн-стрит, де моряки кидають велетенські червоні петарди, чверть шашки динаміту, чоловіче, в розчинені двері, й перебігають, давлячись реготом, через дорогу або ж вигулюють дівчат у коротеньких спідничках, місцевих, китаянок і француженок… розтоптані лимонні шкірки у вуличних канавах напахчували ранні години в місцях, де він, бувало, співав: «Ви не бачили моєї Лоли з фігуркою, як пляшка кока-коли?», а моряки бігали туди-сюди у брунатних тінях провулків, майоріли нашийними хустками і кльошем, а дівчиська перешіптувалися та сміялися… щоранку він перелічував мало не пів кишені дріб’язку з усього світу. Із пальмового Кінгстона вибагливі потреби Англо-американської імперії (1939–1945) привели його до цієї холодної церкви польових мишей, до майже чутного шереху північного моря, на яке під час переходу він ледь кинув оком, до цього вечірнього богослужіння, а нинішня програма, простий розспів англійською, час від часу переходить до поліфонії: Томас Талліс, Генрі Персел[172], навіть німецький макаронічний вірш XV століття, який приписують Гайнріху Сузо[173]:
172
Томас Талліс — англійський композитор і органіст XVI ст., Генрі Персел — англійський композитор XVII ст.