— Чудовий різдвяний подарунок, — зізнався він ординатору своєї палати, — це пора народження, нових починань. — Хай би куди падали ракети — ті, що їх чути, — він усміхається, кидається міряти кроками палату, із куточків веселих очей от-от потечуть сльози, у нього дуже високий тонус, який не може не збурювати сусідів по палаті. Дні його полічені, він має померти на День перемоги в Європі. Якщо він і не сама Війна, то її сурогатна дитина, якийсь час живе на широку ногу, але урочистий день все одно настане, і тоді начувайся. Істинний король по-справжньому не вмирає, затямте. Скільки завгодно юнаків можуть обрати для смерті замість нього, а справжній король, старий чортів лис, прошкуватиме далі. Чи явиться він під Зорею, непомітно ставши на коліна поряд з іншими королями, коли настане пора зимового сонцестояння? Чи принесе до ясел дари вольфраму, бездимного пороху, високооктанового бензину? І тоді чи погляне дитя зі своєї золотої соломи, чи гляне у вічі старому королю, що довго гнеться і б’є поклони, аби вручити свій дар, чи стрінуться вони поглядами, і що за зв’язок, що за можливе привітання чи то згода відбудеться між королем і царственим немовлям? Дитя усміхається чи то просто гази? А ви чого б хотіли?
Різдвяний піст дме з моря, яке на спаді дня виблискує залізистим склом, зеленим і гладеньким: дме щоденно, все небо набрякло святими і стрункими сурмами крилатих вісників. Ще один рік весільних шат, покинутих у серцевині зими, бо так і не знадобилися, висять нині сумирними атласними рядами, біло-зім’яті вуалі жовкнуть, злегка похитуються, коли ідеш повз них, глядачу… гостю міста глухих кутів. Раз чи двічі побачив у шовках своє відображення, на півдорозі до тіні, лиш змазані тілесні відтінки по peau de soie[176] штовхає тебе туди, де відчуєш перший моторошний дотик плісняви, як і було задумано — шляхетним милом і пудрою замести всі сліди запаху спітнілої майбутньої нареченої із середнього класу. Вона ж незаймана в душí, у сподіваннях. Ніякої тобі яскраво-швейцарської, кришталево-прозорої пори роки, натомість похмуро купчиться хмарами день, сніг шатами укриває околиці, шатами зими, ночами ніжний, мало не безвітряний подих довкола тебе. Через міські вокзали полонені повернулися з Індокитаю, дріботять бідолашними ноженятами, легкі, як сновидці чи люди на Місяці, посеред хромовано-пружинних візків із чорної барабанно-гучної шкіри, серед високих дитячих стільчиків зі світлого дерева, рожевих і блакитних, із заляпаними кашею та зішкрябаними квітковими перемальовками, складаних ліжечок і ведмежаток із червоними фетровими язичками, дитячих ковдр, що стають яскраво-пастельними хмарками у випарах і вугільному смороді, у металічних просторах, серед тих, хто в чергах, кого несе течією, хто сторожко дрімає, прибувши сотнями на свята попри всі застереження, попри суворість містера Моррісона, попри те, що підземку під річкою може пронизати німецька ракета, навіть сеї миті, коли звучать ці слова, попри пустку, що може на них чекати, міські адреси, яких, напевно, більше не існує. Очі з Бірми, з Тонкіна стежать за страшенно зайнятими жінками — витріщаються з посинілих орбіт, долаючи головні болі, яких не вгамувати ніякими аласилом. Полонені італійці клянуть усе на світі під розпухлими мішками із поштою, пирхають, дзенькають щогодини — сезонний наплив — набивають засніжені вагони, мов бляшанки із сардинами, наче потяги всеньку ніч ішли під землею через країну мерців. Якщо італійці тепер і співають, то можна закластися: не «Giovinezza