Є й другий куплет, але не встигає розбурханий Осбі продовжити, як на нього наскакують і енергійно лупцюють — почасти тим-таки здоровецьким бананом — серед інших Бартлі Ґоббіч, Дековерлі Покс і Моріс «Саксофон» Рід. На кухні зефірки з чорного ринку помалу розповзаються сиропом на Піратовій водяній бані і невдовзі вже рясно пускають бульбашки. Булькає кава. Тедді Блоут кришить банани чималим рівнобоким ножем на дерев’яній вивісці якогось пабу, яку серед білого дня нахабно поцупив п’яний Бартлі Ґоббіч, на ній і досі видніється вирізьблене «Механік і Гак». З-під стрибучого леза Пірат однією рукою змітає бліденьке місиво у вафельне тісто, пружне завдяки свіжим курячим яйцям, які Осбі Філ виміняв на таку ж кількість м’ячиків для гольфу (їх цієї зими дістати важче за справжні яйця), дротяною збивачкою в іншій розмішує — без фанатизму, а скривджений Осбі тим часом, раз-по-раз прикладаючись до півпінтової молочної пляшки із розведеним водою віскі «Vat-69», стежить за бананами на пательні та решітці. Біля виходу в блакитний дворик Дековерлі Покс і Хоакін Стік стоять біля бетонного макета Юнґфрау[5] — якийсь ентузіаст у двадцятих цілий рік ретельно його моделював і відливав, а потім виявив, що макет завеликий і не проходить у двері, — і лупцюють схили знаменитої гори червоними ґумовими грілками з кубиками льоду, аби подрібнити його для Піратових бананових фрапе. З нічною щетиною, ковтюхами, почервонілими очима та смердючим подихом, Дековерлі і Хоакін нагадують очамрілих богів, що підганяють неквапливий льодовик.
На усіх рівнях будинку чарколюби виплутуються із ковдр (один вивітрює свою, уявляючи, що тримає парашут), дзюрять у раковини ванної кімнати, збентежено розглядають себе у вигнутих дзеркальцях для гоління, без особливих планів на майбутнє хлюпають водою на поріділе волосся, воюють із портупеями. Очікуючи на дощ, змащують черевики — украй виснажлива процедура, наспівують популярні пісеньки, не надто й пам’ятаючи мелодії, або ж, лежачи, зігріваються уявним теплом сонячних променів, які пробиваються крізь шибки, повагом починають бесіду про сьогоднішні справи, які на них чекають менш ніж за годину, наносять піну на шиї та лиця, позіхають, длубаються в носі, шукають у шафках і на книжкових полицях чим би похмелитися, бо після вчорашнього почувалися, як побитий собака, безпричинно і без особливих підстав покусані нічною пиятикою.
Помалу кімнатами, витісняючи задуху нічного диму та алкоголю з потом, розповзається тендітний банановий аромат Сніданку: квітковий, всюдисущий, дивовижніший за барви зимового сонця, він зваблює не якоюсь грубою в’їдливістю чи потугою, а радше химерною складністю сплетіння молекул, у них із чаклуном спільна таємниця, завдяки якій — не надто й часто Смерті так відверто кажуть від’їбатися — плетиво живих генетичних ланцюжків спроможне зберегти людське обличчя у десяти чи двадцяти поколіннях… і та сама структурна система започатковує банановий дух ранку нинішньої війни — дух бою, наступу, перемоги. Чи є бодай одна причина не розчинити всі вікна, не дати цьому блаженному аромату накрити Челсі? Мов оберіг від падіння летючих об’єктів…
З грюкотом стільців, перевернутих догори дриґом снарядних ящиків, лавиць та отоманок Піратова команда розташовується округ чималого трапезного столу, південного острова за якихось декілька тропіків від моторошних середньовічних фантазій Коридона Троспа, на темній полірованій горіховій поверхні тісняться бананові омлети, сандвічі з бананом, бананова запіканка, геральдичний британський лев із товчених бананів, замішана з яйцями намазка для грінок, вичавлена через насадку на драглисті кремові обшири бананового бланманже й закручена у напис «C'est magnifique, mais се n'est pas la guerre[6]» (його авторство приписують якомусь французові, що спостерігав за атакою легкої кавалерії[7]) — ці слова Пірат узяв собі за девіз… високі карафки блідого бананового сиропу для поливання бананових вафель, чималий глазурований глек, де банани ще з літньої пори бродять у товаристві дикого меду та мускатних родзинок і звідки цього зимового ранку наповнюють кухлі пінистою банановою медовухою… бананові круасани та бананові вареники, бананова вівсянка і банановий джем, банановий хліб і банани, залиті пекучим прадавнім бренді, котре торік Пірат знайшов у підвалі десь на Піренеях поруч із підпільним радіопередавачем…
Телефонний дзвінок легко пронизує кімнату, похмільний галас, обійми, дзенькіт тарілок, ділові балачки, ображене пирхання, наче вульгарний металічний пердіжний дуплет, тож Пірат не сумнівається, що то по його душу. Блоут, який сидить найближче, знімає слухавку, і виделка з bananes glacées вишукано завмирає в повітрі. Пірат наостанок черпає медовухи, відчуває, як вона прокочується горлом, наче настала саме її пора, пора літньої безтурботності, ковтає.
— Твій бос.
— Так нечесно, — стогне Пірат, — я ще навіть зарядки не зробив.
Голос, що його Пірат чув лише одного разу — минулого року на брифінгу, руки й лице зачорнені, невідомий поміж десятка інших, — повідомляє, що на Пірата у Гринвічі чекає адресоване йому послання.
— Воно потрапило до нас доволі цікавим чином, — голос у трубці пронизливий та ображений, — я не маю аж настільки мудрих друзів. Уся моя кореспонденція прибуває поштою. Заберіть, Прентісе, зробіть ласку. — Трубка падає на важіль з гучним клацанням, зв’язок уривається, і нарешті Пірат розуміє, де впала ранкова ракета і чому не було вибуху. Направду свіжа пошта. Крізь потоки світла він дивиться на трапезну, де інші розкошують у банановому достатку, густе завивання їхнього голоду зникло десь в огромі ранку між ними й Піратом. Сотня миль, і так несподівано. Самотність, коли забажає, навіть у сум’ятті війни може вхопити за сліпу кишку і мацати, як от тепер, дуже так по-власницькому. І знову Пірат, десь по той бік вікна, дивиться, як снідають незнайомці.
Далі на схід, через міст Воксголл, його везе у побитій зеленій «лаґонді[8]» ординарець, капрал Вейн. Таке враження, наче що вище сонце, то холодніше. І хмари таки купчаться. Бригада американських саперів простує путівцем — вони мають розчищати довколишні руїни — і наспівує:
Ні, вони вдають із себе народників, але я знаю, що вони із Яс, від Кодряну, його люди, члени Легіону[9], вони… уб’ють за нього — вони заприсяглися! Хочуть мене уколошкати… трансильванські мадяри, вони знають закляття… нашіптують їх ночами… Ось так, хрум, ге-ге, і склалися Піратові Обставини, коли він чекав того найменше — тут варто нагадати: те, що в досьє називають Піратом Прентісом, є дивовижним талантом, як би то сказати, проникати до чужих фантазій, навіть здатність брати на себе тягар керувати ними, а в цьому випадку йдеться про фантазії румунського біженця-рояліста, котрий у найближчому майбутньому може стати у пригоді. Цей дар Фірма вважала надзвичайно корисним — у такий час психічно здорові лідери та інші історичні постаті просто незамінні. А в який іще спосіб, як не кровопусканням і банками, ліпше відсмоктати з них надлишок тривоги, ніж знайти того, хто подбає про їхні виснажливі мрії наяву…. житиме в домашньому зеленому світлі їхніх тропічних притулків, у легкому вітерці пляжних будиночків… питиме їхні напої з високих келихів, пересяде, аби розташуватися обличчям до входу в громадському місці, не даючи змоги їхній невинності страждати більше, ніж вона вже настраждалася… відновить їхню ерекцію напливом думок, які лікарі вважають недоречними… злякається там, де вони не зможуть собі цього дозволити… згадуючи слова П. М. С. Блекетта[10]: «Вибухами почуттів не воюють». Промугикай дурнувату мелодійку, якої тебе навчили, і спробуй не просрати:
7
Фразу приписують французькому маршалу П'єру Франсуа Жозефу Боске, що в 1854–1855 рр. брав участь у Кримській війні.
9
Корнéліу Зеля Кодр
10
Патрік Блекетт (Patrick Maynard Stuart Blackett) — англійський фізик, дослідник атомного ядра.