Але тут. Ох, уже ця юна леді. Картата бавовняна тканина. Кошлаті брови, дико розрослися. Червоний оксамит. Якось вони заклалися, і вона зняла блузку, мчали саме трасою поблизу Нижнього Бідінґа.
— О Боже, вона геть розумом стерялася, що ж це таке, за що це мені?
— Ну, ха-ха, — Джесіка, наче стриптизерка, вимахує краваткою від форменої блузки, — а ти казав, що не наважуся. Казав чи ні? Ще й обзивався «гускою-боягузкою», ну, якось так… — І ніякого бюстгальтера, певна річ, вона їх узагалі не носить.
— Слухай, — люто зиркає він, — а ти хоч знаєш, що за це можуть арештувати? Гаразд, не тебе, — раптом спадає йому на думку, — мене заарештують!
— Ти будеш у всьому винен, ля-ля. — Нижні зубки блискають в посмішці пустотливого дівчиська. — Я лишень безневинна овечка, а цей… — граційно викинула вперед руку, світло грає на білявих волосинках передпліччя, маленькі груди вільно підстрибують, — цей розпусний Роджер! Ось цей, то страшна тварюка! Змушує мене, розбещує мене…
Тим часом величезна вантажівка, такої Роджер ще й не бачив, здригаючись сталлю, підрулює ближче, і тепер уже не тільки водій, а й кілька — ну, здається, якихось моторошних… карликів у дивному оперетковому вбранні, наче який емігрантський уряд із Центральної Європи, якимось дивом напханий у високу кабіну, і всі вирячуються згори, штовхаються, мов поросята біля матки, аби ліпше бачити, очі лізуть на лоба, смагляві, тече слина, вбирають у себе видовище з його зухвало гологрудою Джесікою Свонлейк, а сам він одчайдушно намагається загальмувати й відстати од вантажівки, але ж одразу за Роджером буквально з тією ж швидкістю, що й вантажівка, на хвості сидить, курва, автомобіль військової поліції. Він уже не може скинути швидкість, а щойно почне гнати, отут вони й запідозрять…
— Благаю, Джес, одягнися, будь ласка, м-м-м, я тебе прошу. — Вдає, наче шукає гребінець, а той, як завжди, кудись зник, підозрюваний — сумно відомий ктенофіл[169]…
Водій величезної гуркітливої вантажівки тепер намагається привернути Роджерову увагу, карлики лізуть у вікна, горлають:
— Гей! Гей! — із масним нутряним реготом. Їхній вожак говорить англійською з якимсь плинним, невимовно огидним європейським акцентом. Там, нагорі, й геть розійшлися — підморгують, штовхають один одного ліктями: — Мііістер! Ай, ві! Хвілі-начку, а? — І знов іржуть. У дзеркальце заднього виду Роджер бачить рожеві від доброчинності обличчя англійських поліцейських, червоні погони нахиляються, підстрибують, радяться, раз-по-раз різко зиркають уперед, на пару в «ягуарі», що поводиться настільки…
— Що вони там виробляють, Пріґсбері, тобі видно?
— Гадаю, там чоловік і жінка, сер.
— Придурок. — І хапає чорний бінокль.
Крізь дощ… відтак крізь сонне скло, від вечора зелене. Сама в кріслі, в старомодному капелюшку, дивиться на захід, оглядає палубу Землі, пекельно червону на краях, а далі в брунатних і золотих хмаринках…
Аж раптом ніч: порожнє крісло-гойдалка яскраво освітлене крейдяно-блакитним, це місяць чи якесь інше світло з небес? просто незручне крісло, тепер порожнє, серед ясної ночі, та це холодне світло згори…
Картинки плинуть, розквітаючи, до нього й від нього, деякі гарненькі, інші аж моторошні… ось вона згорнулася калачиком зі своїм ягнятком, своїм Роджером, який же любий їй весь цей обрис його шиї, ось так — ось вона перед нею, його шишкувата потилиця, як у десятирічного хлоп’яти. Вона цілує його кисло-солону шкіру згори донизу, і це її захоплює, захоплює нічне світло вздовж виразних сухожиль, цілує його, наче стікає диханням, і не зупиняється.
Одного ранку — він не бачив її зо два тижні — прокинувся у своїй келії відлюдника в «Білій візитації» зі стояком, повіки сверблять, а в роті заплуталась довга русява волосинка. Це не його. Нікого не міг пригадати з таким волоссям, окрім Джесіки. Але такого не може бути — він з нею не бачився. Кілька разів шморгнув носом, потім чхнув. За вікном ранок. Болить праве ікло. Роджер розплутав довгу волосину, всю в блискітках слини, зубному нальоті, ранкових відкладеннях, які бувають у тих, хто дихає ротом, і витріщився. Як вона сюди потрапила? Лячно, ляля. Нормальний такий шмат je ne sais quoi de sinister[170]. Схотів відлити. Почовгав до вбиральні, посіріла казенна фланель мляво заткана за поясок піжами, і тут до нього дійшло: а якщо це якась рожево-лілова казка на межі століть про помсту привида, а ця ось волосинка є Першим Кроком… Ох, параноя? Знали б ви, які він перебирав комбінації, коли справляв туалетні потреби серед кульгавих, пердячих, бритвошкрябучих, різкокашлючих, зачханих мешканців Відділу Псі. Тільки потім він узагалі подумав про Джесіку — про її безпеку. Турботливий Роджер. А якби вона померла серед ночі, ну, там, вибух на артскладах… а ця волосинка — єдине «прощавай», яке її примарне кохання зуміло переслати на цей бік йому, єдиному, хто для неї щось таки значив… Ось тобі і павук-статистик: на очі насправді навернулися сльози, аж тут Наступна Думка — ох. Ой-ой. Закрути кран, Баран, і трохи покумекай. Він стояв, згорбившись над раковиною вмивальника, заціпенілий, поставивши на паузу тривогу за Джесіку, і йому кортіло озирнутися через плече чи бодай глянути у старе дзеркало, розумієте, подивитися, що вони там задумали, але завмер, побоявся так ризикувати… ну ж бо… у його мозку проросло надзвичайне припущення, ось як. А що, як усі вони, ті потвори з Відділу Псі, потайки змовилися супроти нього? Нормально? Так: припустімо, вони насправді можуть зазирнути в його мозок! Та-а понад те, а раптом це гіпноз? Га? Господи, тоді безліч інших окультних викрутасів: астральні проекції, контроль за мозком (але тут нічого окультного), таємні закляття на імпотенцію, чиряки, божевілля, йоооохох — зілля! (нарешті випростовується і внутрішнім поглядом проникає назад до свого кабінету, дивиться — дуже боязко — на кавову гидоту, о Господи…), психічна-єдність-з-Агентством-Контролю така, що Роджер був ним, а він Роджером, так так багато ідей роїться в його голові, і жодної приємної — особливо в цій вбиральні для персоналу, де пика Ґевіна Трефойла сьогодні вранці яскраво-пурпурова, зовсім як квіточка конюшини на вітрі, Роналд Черрікок відхаркує в раковину мармурово-дрібно-зернисту бурштинову мокроту — що це таке, хто всі ці люди? Потвори! Потвввоооориии! Оточили! Вони днями й ночами, всю війну прослуховують його мізки, телепати, чорнокнижники, сатанинські агенти всіх різновидів підключаються до всього — навіть коли вони з Джесікою в ліжку трахаються…
Спробуй це притлумити, старий, ні, панікуй, якщо не можеш інакше, але не тепер, не тут… Слабенькі лампочки вмивальні перетворюють скупчення тисяч плям од мила й води на дзеркалах на сплетіння перистих хмаринок, шкур і диму, коли він хитає перед люстром головою, цитринові й бежеві, тут хмара нафтового чаду, а тут брунатні сутінки, дуже химерно наляпано, така текстура…
Чудовий ранок, Друга світова. Все, що йому вдається втримати на поверхні свідомості, це слова Я хочу перевестися, вони ніби якось немузично мугикають дзеркалу, так точно сер рапорт подам негайно. Попрошуся добровольцем до Німеччини, от що я зроблю, Дам-де-дам, де-дам. Саме так, допіру в середу було оголошення на рекламній сторінці «Нацистів у новинах», втулили між Мерсисайдським відділенням лейбористської партії, яке шукає собі агента з реклами, та лондонським рекламним агентством, де є, за їхніми словами, вакансії одразу після демобілізації. А це оголошення посередині розмістила якась служба майбутньої G-5[171], що шукає кількох спеців з «перевиховання». Життєво, життєво необхідно. Розтлумачити Німецькому Звірові про Велику хартію вольностей, спортивний дух, ну, щось таке, правильно? Випатрати механізм баварського годинника з невротичною зозулею в селі, куди ночами з лісів сходяться ельфи-перевертні й підсовують під вікна й двері листівки підривного характеру… — Будь-що! — Роджер навпомацки пробирається до свого вузенького помешкання. — Та будь-що ліпше за це…