Таких Атлантик було чимало за останні три роки, і часто суворіших за ту, що її якийсь там Вільям, перший трансатлантичний Слотроп, перетнув багато предків тому. Варварське вбрання і мова, промахи в поведінці — одного жахливого вечора їх обох витурили з «Молодого Атенея[34]», бо п’яний Слотроп, гість Алюра, цілився дзьобом опудала сови у яремну вену Дековерлі Поксу, а той, приладнавшись до більярдного столу, намагався загнати кулю Слотропові в горлянку. Схоже трапляється страхітливо часто, але доброта — міцне судно для таких океанів, і Алюр завжди поруч, червоніє, шкіриться, і Слотроп дивується, коли йдеться про справу, бо Алюр жодного разу його не підвів.
Слотроп знає, що можна вилити душу. Говорити особливо нема про що — амурний звіт про Норму (пухкі ніжки, наче в малявки з якого-небудь Сідар-Репідз[35], яка ще не виходила у світ), Марджорі (висока, ставна, фігура — ніби з кордебалету «Млина[36]»), дивні події суботнього вечора в клубі «Фрік-Фрак» у Сого[37], кублі, що зажило недоброї слави, з рухомими прожекторами всіляких пастельних відтінків, табличками ВХІД ЗАБОРОНЕНО і ДЖИТЕРБАҐ НЕ ТАНЦЮВАТИ, аби задовольнити претензії різноманітних поліцаїв, військових і цивільних — а в наші часи «цивільний» може означати що завгодно, — які час від часу заглядають до клубу і там, попри будь-яку імовірність, внаслідок якоїсь моторошної змови Слотроп, що має зустрітися з однією, заходить і раптом бачить кого? обох, стоять собі рядочком, ракурс вибрано саме для нього, над синім суконним плечем машиніста 3-го класу, під спокусливою голою пахвою дівчиська, яке зумисне застигає у вихорі лінді-хопу, і тут рухливе світло плямує шкіру лавандовим кольором, і одразу охоплює параноя, а два обличчя починають обертатися до нього…
Обидві юні леді стали срібними зірками на Слотроповій карті. Видно, в обох випадках він відчував себе сріблястим — блискотів і дзеленчав. Барви наклеєних ним зірок відповідають суто його почуттям того дня, від синього до золотого. Ніяких інших оцінок — хіба можна? Карту бачить один лиш Алюр і, Господи, всі вони прекрасні… у листку чи квітці довкола його зимного міста, у перекусних, у чергах, вони закутані в хустки й загорнуті в пальта, зітхають, чхають, фільдеперсові ніжки на бордюрах, зупиняють попутки, друкують, розкладають по теках, із високих зачісок проростають жовті олівці, він знаходить їх — дами, персики, дівулі у светрах в обтяжку — трохи нарочито, але… Томас Гукер[38] проповідував: «Я знаю, у світі — вдосталь нестримного кохання і радощів, як ото буває дикий чебрець та інші трави, але ми плекаємо сад любові і сад радощів, який посадив Господь». Ось як росте Слотропів сад. Повниться незабудками, ломиносом, рутою — і повсюди жовто-фіолетові, немов синці, знаки безтурботного кохання.
Він полюбляє розповідати їм про світлячків. Англійські дівчата нічого про них не знають — ось, власне, майже все, що Слотроп напевно знає про англійських дівчат.
Карта таки бентежить Алюра. Її не спишеш на галасливе американське свавілля, хіба що на рефлекс хлопця зі студентського братства у вакуумі, рефлекс, якого Слотроп не може стримати, рикає у порожні приміщення, у червоточини лунких коридорів, коли потреба давно минула, а брати відбули на Другу світову, щоб отримати нагоду згинути. Загалом, Слотроп не любить балакати про дівчат, навіть тепер Алюр змушений дипломатично його піддрочувати. Спершу Слотроп намагався, як справжній джентльмен, не розповідати взагалі нічого, доки не зрозумів, наскільки Алюр сором’язливий, йому спало на думку, що Алюр просто хоче поговорити. Алюр же почав усвідомлювати масштаби Слотропової самотності — схоже, у Слотропа взагалі нікого не було в Лондоні, крім ватаги дівчат, з котрими він рідко зустрічався двічі, а так геть нікого, з ким можна бодай про щось потеревенити.
І все ж Слотроп щодня із безглуздою сумлінністю працює над картою. У кращому разі вона символізує потік, швидкоплинність, з якої — серед раптових небесних вивержень, таємничих наказів, що надходять з темної суєти ночей, які для нього самого даремні, — він може викроїти мить чи дві тут і там, а дні знову холоднішають, вранці іній, помацати груди Дженіфер під холодною вовною светра, натягнутого, аби трохи зігрітися у до чорного задимленому коридорі, денний смуток, якого він ніколи не відчує… чашка «Боврілу[39]», ледь не сягаючи кипіння, обпікає йому голе коліно, Айрін, оголена, як і він, у призмі заскленого сонця, перебирає безцінні нейлонові панчохи, шукаючи пару без «стрілок», обоє пронизані спалахом світла крізь засніжену трельяжну сітку… у Еллісон гугняві американські дівочі голоси верещать з борозенок котроїсь платівки крізь тернову голку маминої радіоли… лапаєш заради тепла, усі вікна затемнені, ані проблиску, лише вогник їхньої останньої сигарети, англійський світлячок, за її примхою скаче курсивом, лишаючи по собі слід — слова, яких він ніяк не прочитає…
— Що сталося? — Слотроп не відповідає. — Оті дві твої Пташки[40]… коли тебе побачили… — Потім помічає, що Слотропа, який далі вже не розповідає своїх побрехеньок, усього тіпає. Взагалі-то він тремтить уже деякий час. Тут холодно, але ж не настільки. — Слотропе…
— Не знаю. Господи. — Зрештою, навіть цікаво. Дике відчуття. Неможливо зупинитися. Він підіймає комір «Айкової» куртки[41], руки ховає в рукави, так і сидить.
Нарешті, після паузи, рухається сигарета.
— Не чути, коли вони прилітають.
Алюр розуміє, що це за «вони». Відводить погляд. Коротке мовчання.
— Певна річ, що не чути, вони ж надзвукові.
— Так, але… річ не в тому, — слова прориваються назовні крізь пульсацію тремтіння, — інші, V-1[42], їх чути. Розумієш? Може, зумієш якось ухилитися. А ці спершу вибухають, та-а по тому чуєш, як вони прилетіли. А якщо мертвий, то не чуєш.
— У піхоті так само. Ти знаєш. Свою ніколи не почуєш.
— Ну, так, але…
— Думай, Слотропе, що то величезна куля. Зі стабілізаторами.
— Господи, — цокотить зубами, — умієш заспокоїти.
Алюр, стривожено нахилившись у хмільному смороді й бурій імлі, більше переймаючись Слотроповим тремтінням, ніж власними передчуттями, має перевірені способи відігнати ману.
— Ану ж, спробуємо — може, вдасться відправити тебе кудись туди, де бабахнуло…
— Навіщо? Та що ти, Алюре, від них нічого не залишилося. Так же?
— Не знаю. Навіть сумніваюся, чи німці знають. Але кращої нагоди поставити на місце отих з Техрозвідки вже не буде. Повір.
І таким чином Слотроп устряв в розслідування «інцидентів» з V-бомбою. Наслідків. Щоранку — спершу — хто-небудь з Цивільної Оборони передає в АХТУНҐ перелік учорашніх вибухів. В останню чергу цей список потрапляв до Слотропа, він відкріпляв почерканий олівцем аркуш, виїжджав з гаража на одному й тому ж допотопному «хамбері[43]» і вирушав маршрутом — запізнілий Святий Георгій їхав шукати лайно Звіра, шматки німецького заліза, що не схотіло існувати, у блокноті занотовував пустопорожні висновки — працетерапія. Надходження в АХТУНҐ прискорювалися, і частенько він з’являвся на місце вибуху, саме щоб устигнути допомогти пошуковим загонам: за невгамовно-м'язистими собаками королівських ВПС пірнав у сморід тиньку, витоки газу, криві довгі тріски та провислі мережі, розпростерті безносі каріатиди, іржа поточила цвяхи, оголилася нарізка, порохнявий слід руки Небуття на шпалерах із павичами з розпущеними хвостами на порослих травою галявинках перед стародавніми георгіанськими обійстями, перед безтурботними гаями скам’янілих дубів… серед закликів до тиші він прямував туди, де чекала висунута рука або яскраво біліла шкіра, хтось живий або загиблий. Коли нічим було допомогти, він стояв собі збоку, попервах молився Богові, як належить, вперше з часу Бліцу, аби перемогло життя. Але гинуло дуже багато, тож невдовзі, не вбачаючи у молитвах сенсу, він це діло кинув.
Учора був гарний день. Знайшли дитину, маленьку дівчинку, що ледь не задихнулася під столом Моррісона[44]. Чекаючи на ноші, Слотроп тримав її долоньку, почервонілу від холоду. На вулиці гавкали собаки. Коли вона розплющила очі й побачила його, її першими словами були «Чувак, жуйка є, так?» Застрягла на дві доби без жувальної ґумки, а в нього лишень теєрівські пастилки. Почувався ідіотом. Перед тим, як її забрали, дівчинка все одно потягла його за руку, поцілувала її, щока й губи у світлі пошукових ламп холодні, як іній, і місто довкола, наче велетенська спустошена льодовня, затхла і на віки вічні убезпечена від несподіванок. Вона кволо всміхнулася, і він зрозумів, що саме на це чекав, ну й посмішка, як у Ширлі Темпл[45], і ніби саме вона скасовувала все те, посеред чого відшукали дівчинку. Якась дурня. Він на дні потоку своєї крові, 300 років західних болотяних янкі, і спроможний хіба укласти непевне перемир’я з їхнім провидінням. A détente[46]. Руїни, куди він приходить щодня, — це проповідь про марноту марнот. Тижні зітлівають, а він не знаходить ані найменшого фрагменту ракети, і це свідчить про те, наскільки невидимим є акт смерті… Слотропів Шлях — споконвічний Лондон повчає його: лиш заверни за будь-який ріг, як втрапиш в історію.
40
Англ. «