До Нойгамеру приїхали ми чи не найпізніше з усіх дивізійних частин, отже, квартири наші були далеко не найкращі.
Стояли ми в т. зв. «Гінденбурґляґрі», серед моря пісків, у бараках, де колись мешкали совєтські полонені, коло нас санітарний дивізіон, а далі господарський курінь.
Нойгамер — це такий же вишкільний табор, як і Гайделяґер, але іншого типу. Побудований у своїй основній частині ще до першої світової війни, до формування великих бойових одиниць надавався непогано… За старою німецькою системою, розположений далеко від міста, в пісковій пустині. Нойгамерський табор мав одначе характер військового містечка з улицями, мурованими, поверховими касарнями і т.д. Режим у ньому, як у всіх подібних німецьких центрах вишколу. Перед нами кватирувала тут 13 хорватська дивізія «Ганджар», по однозгідній опінії німців, «дер ґресте заугауфен унтер аллєн СС-дивізіонен».[34] Їх запасний курінь стояв тут ще довго, і смішні червоні фези з «помпончиками» належали до нормального образу Нойгамеру. Одною з яскраво від'ємних сторінок Нойгамеру було те, що його адміністрація була в руках «Вермахту»; відома річ, що у «Вермахті» крали більше, ніж в СС. Тому теж нойгамерський харч був скупий і поганий. Їдучи до Нойгамеру, ми всі горіли з цікавости, як тепер дивізія виглядає, що чувати в новому українському осередку, в Галичині і т.д. Тоді теж відбувався саме т. зв. «перший айнзац», про який у нас на Фраймані, кружляли різні, часом доволі фантастичні, поголоски. Так, що приїзд до Нойгамеру вижидали всі з напруженням, від командира, до останнього стрільця, чи пак «канонєра». Судилося нам доволі скоро задоволити оцю оправдану цікавість.
Hа вишколі в Нойгамері 1944 року
У Гайделяґрі, як сказано, наше вояцтво виглядало бездоганно. Рівно ж і в Мюнхені клали велику вагу на зовнішній вигляд. Так, що ми, «флякісти», перейшли під цим оглядом доволі сувору школу, яка дісталася зрештою всім, що побували в Німеччині на спеціяльному вишколі, та мали вже вироблений певний військовий смак.
Цей наш смак мав бути виставлений на важку пробу підчас перших наших днів у Нойгамері. Бо дійсно, не було чим захоплюватися. У кропив'яних, здебільша вже зношених мундирах, які держалися лиш до першого дощу, сторчали невдоволені, заспані, голодні добровольці, при чому тут уперше прийшлося б в багатьох випадках взяти слово «доброволець» в лапки. Черевики нечищені, без камашів, в більшости, зрештою нелюблених, шоломи «набакир», у декого кількаденний заріст. Підстаршини (мова йде про підстаршини чужих армій, яким признано ранґи без попереднього військового перевишколу за німецькими приписами), здебільша неенерґійні несли службу без тої верви, що саме робить цивіля військовим. Ми, що привикли до салютування кожному підстаршині, не без утіхи зауважували здивовані лиця українських підстаршин, яким салютували наші артилеристи. А говорилося загально, що ще місяць-два й дивізія вирушає латати пошарпаний «Остфронт»!
Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.