Отже, «Трактори» П. Хуторського дістали від «Літ. газети» загалом напівприхильну оцінку. Мало того: в словах «перший ширший твір» видно, що припускається поява ще таких же, тільки кращих формально, творів. А в попередньому числі сама тема «трактор» уважається за непридатну. Читач скаже: так то різні люди писали, про Хуторського Л. Підгайний[607], а про С. Добровольського Петро Колесник[608]. Таж в одній газеті, в сусідніх числах, за два тижні думка редакції навряд чи змінилась, а в редакції там аж п'ять марксистських критиків: В. Коряк, Л. Смілянський[609], М. Терещенко[610] і С. Щупак[611] на чолі з відповідальним редактором Б. Коваленком[612]. Могли б доглянути.
Та не про те, власне, річ. Не думаємо ми сперечатися з пролетарськими письменниками й говорити, приміром, що споруди Дніпрельстану, хоч і як описані в поезії ким треба й ким не треба, не стали й не стануть «заяложеним штампом»; і все ж ця тема годиться для великих прозових річей, так само, як і тракторні колони на селі. Справа в тім, як писати, щоб не було штампом. Адже так? Адже те, що «є дійсно великий культурно-господарчий чинник в житті і побуті», не може бути викинутий з літератури будь-якого типу й форми, будь-якого жанру. Ми зовсім не вважаємо це за ортодоксальне марксистське твердження, бо боїмось, щоб нас вульгаризаторами не назвали.
Отже, годі про це, не думаємо ми розбирати формальний бік «Залізного коня» й спинятися на тім, що автор рецензії, приділивши два величеньких стовпчики петиту для «розносу» автора (що з ним рахуватися — невідомий нікому-бо ще, сидить там десь на Кубані — бий, ніхто нічого не скаже!)— кінчає свій «рознос» трьома рядками: «У цілому море отаких недоречностів, пересолювань тягнуть і хороші сторони твору, які безперечно є». Що «Літ. газета» ортографічно найбезграмотніше літературне видання на Україні, всі добре знають, тому й цю цитату можна все ж таки зрозуміти, не обманюючись буквальністю надрукованого. Але гадаємо, що зацікавитися може читач: які ж справді є безперечні «хороші сторони, що тягнуть у море», по виписаних витриманим рецензентом «недоречностів». Відповіді у цій докладній рецензії він не знайде, як не знайде він і в цій статті, бо, вже сказано, сперечатися про формальні моменти ми тут не будемо. Зазначимо тільки, що рецензентам «Літ. газети» інколи треба відзначати тільки негативні сторони літературних явищ, іноді тільки позитивні. На те й ортодоксія. Бий в одну точку, так вірніше. Одне слово — тактика й стратегія, дарма, що в київських вуспівців вона часто-густо з харківськими не збігається.
Та ближче до теми, каже нетерплячий читач. Добре. Починається рецензія на «Залізного коня» таким твердженням про цю повість: «Вона може стати за зразок художньої та ідеологічної невитривалости».
Шукаємо доказів і знаходимо найтяжче на сьогоднішній день політичне обвинувачення. Авторові, вказується, «належить ідея переварювання куркуля в колективному горні». На доказ наводяться слова одного з героїв, підкуркульника, і опис того, як куркуль захоплено оповідає про свій плян організувати фальшивий колектив. Автор рецензії прекрасно розуміє, що це той самий правий ухил, з яким так завзято бореться зараз компартія. Редакція знає про це, мабуть, іще краще, бо саме вона відзначує це місце рецензії напівжирними літерами — зверніть увагу, громадяне, яку штуку «Плужанин» випустив. Куди ті й ті, мовляв, дивляться, що їм дивитися слід.
Чи треба говорити, що в повісті, спочатку й до кінця направленої проти куркульства, в повісті, за тему котрої служить фальшивий колектив, організований куркулем і розкритий незаможниками, в повісті, за фабулу котрої править переможна боротьба незаможників проти куркуля і його змагання захопити трактор — шукати симпатій до куркуля — це значить свідомо брехати, свідомо обманювати читача, свідомо провокувати! Все це ми адресуємо рецензентові. Редакція, звичайно, могла не читати твору й довіритися своєму співробітникові. Але що повинна робити редакція, коли бачить там суворе обвинувачення, те обвинувачення, за яке карає і партійний, і радянський суд — обвинувачення в підтримці куркулячої ідеології, ідеології ворогів пролетаріяту? Може, вона, замість підкреслювати чорнилами, дала б іще комусь зі своїх витриманих співробітників перевірити й тоді б стріляла зі своєї літературної гармати. Ніяких приміток, зірок чи там іще чогось коло рецензії нема — формальний закон у таких випадках говорить, що редакція солідаризується з написаним і відповідає цілком за нього.
608
Колесник Петро (1905-1987) — письменник, критик, літературознавець. Належав до «Нової Генерації». У 1931-1934 рр. — виконував обов'язки редактора журналу «Молодняк». З 1931 р. — співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка. У 1937 р. репресований. З 1956 р. продовжив наукову діяльність.
609
Смілянський Леонід (1904-1966) — журналіст, критик, прозаїк, драматург. Належав до літературних угруповань «Гарт», «Молодняк» і ВУСПП.
610
Терещенко Микола (1898-1966) — поет, перекладач, критик. Належав до групи «Музагет» та до літературних організацій «Комункульт», «Жовтень», ВУСПП. У 1925-1934 рр. був редактором журналу «Життя і Революція».
611
Щупак Самійло (1895-1937) — журналіст, партійно-ортодоксальний критик. У 1920-х рр. був редактором журналу «Глобус» та газет «Більшовик» і «Пролетарська правда» в Києві. З 1930 р. — у Харкові, працює редактором «Літературної газети». Якийсь час був редактором журналу «Критика». Належав до літературної організації ВУСПП. Репресований.
612
Один з редакторів «Л[ітературної] Г[азети]», а саме т. Щупак, є водночас і редактором київської «Пролетарської Правди», газети, що вмістила похвальну рецензію на «Залізного коня». За яку ж з двох рецензій згаданий редактор відповідає?!