Оце і є тема нашої статті. Критик, тим більше критик, що виступає в реклямованій ролі «порадника для кожного активіста», критик, що пише в органі, який хоче, щоб його передплачувала кожна школа, кожний клюб і сельбуд, — такий критик подібний до згадуваного вище експерта і мусить відповідати в суді за свої неправдиві твердження, за обман громадянства, за брехню в друкованому слові.
І ми, робітники видавництва «Плужанин», що випустили повість С. Добровольського «Залізний кінь», уважаючи її, попри всю, може, формальну недосконалість корисним, пожиточним чтивом для радянського читача, чтивом, що кріпить революційну свідомість і бореться проти куркульні одверто і ясно, — ми так і чинимо: звертаємось до суду.
Ми вимагаємо, насамперед, щоб редакція «Літературної газети» сама перед лицем свого читача засудила свій вчинок.
Ми вимагаємо, щоб ВУСПП указав своєму органові, що прапор марксистської критики треба плекати й не паскудити необережними вчинками, недостойними цього наіменування.
Ми просимо читачів «Залізного коня» самим відгукнутися на цю повість і винести свій вирок. Зробіть суди над «Залізним конем», над його автором, над його книжкою, над видавництвом. Незаможники, члени комун і колективів, батрацтво радгоспів, робітничий читацький актив — це ваше діло, і ми ждемо вашого слова.
Тому — більше ні одного слова виправдання, жодної цитати й аналізи. Беріть «Залізного коня» так, як він є, і читайте. Ми — підсудні, наше останнє слово перед вироком.
Це — суд громадський. Громадянство радянське — свідок. Воно скаже, хто правий.
І якщо ми праві — наше сумління буде заспокоєне. Тоді лишаються матеріяльні збитки видавництва. Ми метикуємо так: «Залізний кінь» гідний масового розповсюдження. Коли б була пристойна й правдива оцінка його з боку критики, розповсюдження цієї повісти було б забезпечене. Але рецензія П. Колесника в «Літ. газеті» одіб'є охоту в її читачів купувати цю книжку. Тираж «Л. Г.», позначений на № 15 — 3300 прим. Припустімо, що: 300 прим, розходиться поза передплатниками й покупцями і що з передплатників і покупців «Л. Г.» половина могла б купити «Залізного коня», бо, очевидно, читачі «Літ. газети» це актив читачів української художньої літератури. Отже, можливо, 1500 чоловік могли б купити цю книгу, а тепер не куплять. Ціна книжки 1 карбованець, тобто Видавництво має збитків 1500 карбованців. На цю суму ми вчиняємо позов на «Літературну газету». От і все.
Лишається тільки сказати про жаб[613]. Ми, звичайно, не можемо цілком солідаризуватися ані з Емілем Золя, ані з його запальним перекладачем Іваном Франком, їм, поступовим людям свого часу, доводилося посилатися на правдивий суд нащадків, бо їх зустрічала реакційна, консервативна критика сучасників. Критика була в інших руках. Тепер критика в руках наших, пролетарських. Словами Еміля Золя могли б говорити наші назадники, коли б у них була сподіванка на однодумних нащадків. Та ба, доводиться згадати про «Жаб» Золя, бо, оказується, в коло наших критиків такі жаби пролазять. Сучасні жаби. Якої вони категорії за Е. Золя — хай винайде сам читач.
Що сталося з «Плугом»[614]
ітературна дискусія 1925—1927 рр. боляче вдарила по «Плугу». Винісши на своїх плечах перший етап боротьби з хвильовізмом, етап, коли політичне коріння цього ухилу ледь-ледь намацувалося під ніби безневинними «суто літературними» проблемами, і допомігши тим викрити це коріння, «Плуг» одійшов на задній плян, стушувавсь, зазнавши й сам жорстоких ударів і виявивши водночас також і свої тогочасні помилки, насамперед захоплення «масовізмом» без чіткої клясової спрямованости, що загрожувало засміченням літературного фронту непевними елементами.
Після цього «Плуг» аж три роки існував як напівзамкнута організація, ліквідуючи свій «масовізм», диференціюючись, одмітаючи раз за разом од себе нестійкі елементи, упертою працею збиваючи внутрі себе кваліфіковане творче ядро і повсякчас зі своїх «резервних позицій» підтримуючи пролетарську літературу в її боротьбі за гегемонію. Частина членів «Плугу» влилась у ВУСПП, частина в «Молодняк», з західньо-української секції утворилася самостійна організація «Західня Україна», частина не витримала іспиту переходу на рейки пролетарської ідеології і втяглася в ВАПЛІТЕ. Лишилося в «Плузі» з 230 колишніх членів тільки 80, численні філії «Плугу» були розкасовані, з десятками (можливо — сотнями, бо точного обліку не було) сільських літгуртків, що переважно групувалися при сільбудах, провінціяльних педтехнікумах, тощо — «Плуг» зв'язки втратив і на керівництво ними не претендував, обмежуючись несистематичною консультацією.
613
Лишається тільки сказати про жаб — С. Пилипенко розшифровує заголовок, покликаючись на передрук іронічної статті Еміля Золя про літературну критику — «Жаба» в перекладі Івана Франка (першодрук: «Літературно-науковий вісник», 1898, т. II), що передував статті «Сучасна жаба» в цьому ж числі «Плужанина».