Але це для інтелігенції, заперечують. А коли їм: «відчувайте змагання моєї кляси» — це для кого?
І все синє. Чому синє? — запитує Меженко[624] у тих же «Шляхах Мистецтва» (знов формалістика). А тому, каже, що синьоблузий[625]. Наздогад, а виходить ніби й вірно. Бо синьоблузі не тільки йшли тисячами, коли була червінькова революція 17 р. (тоді йшов і редактор Карк — ось, дивись 26 стор.). Меженко перелічує: синій, синя, синє, і ми знайдемо: синій, синя, синє. Ось вам: виїжджає міщанська погань з колоній, і читач знає, що то — погань, бо книжку Бебеля «Женщина і соціялізм» хтось нарочито (це тьотя Бася думає) викинув з її кошика.
«Тоді гудів ліс, ішов листопад» (с. 20). Який? Авжеж синій, бо тільки невгамовний Гіль співає своєї незмінної «Смєло ми в бой пайдьом...»
А редактора Карка питає Нюся. Вона хвалиться: «Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні» (отож, і шкода! — це ми). Ну, так питає:
— Вам боляче? Скажіть правду!
Він:
— Не знаю, я дивлюсь вгору. — Там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.
Нюся:
— Все так — все дим.
«Дим» — Тургенєв[626]. Коли про «Записки охотника» маємо цілу літературу, по кісточках Хвильового треба вівісектувати. Не задушіть «Синіх етюдів» горою критичних аналіз! Не задушать — напише ще. Бо губка. Бо тільки етюди.
І знов про дим. І в Тургенєва інтелігенти диму бояться. Дим навкруги.
А в Винниченка теж «Дим» і от що:
І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люде в клітках своїх, як мляво бились їх думи об стіни цих кліток, безсило падаючи назад у задимлений мозок... А з диму того часами запалювались і гасли вогники одчаю, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в'язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були ці люде самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.
І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люде, в яких замісць серця були колись у грудях червоні болючі жарини.
Отож, недурно про Винниченка. Тілько в нього немає коммольців[627]. А вони в Хвильового не боягузи:
— Мар'яна вбитися хоче, бо все дим, як у Нюсі, знає, «що воскресне всесвітнє велике слово — чека», але не знає, що робити в синьому листопаді:
Мар'яна вийшла на ганок. Дощ прибив жовті листя (було б червінькові. — С. П.), і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освіщав пустельний заулок. Високо текли потоки сумних хмар.
Зі стріхи одноманітно падала капля на камінь.
— Йшла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.
Коли Мар'яна виходила за ворота, з коммольської кімнати вискочив натовп юнаків і з криком і реготом кинувся в. туман.
Д'ех! Вони не скажуть, як Вівдя у «Кімнаті ч. 2»: «Чого мені сіро?» Це для неї, і для Мар'яни, ще й Юркові, Христі, Марії, редакторові Каркові, Гамбарському, Максові, Нюсі — їм усім сіро. Усім — дим.
І у В. Підмогильного у закордонній «Новій Україні»[628](січень — лютий 1923 р.) теж редактор і теж дим — від революційного згарища. Все, мовляв, пройшло.
А коммольцям не сіре, а синє. І «Чумаківська Комуна» не боїться синьої грози (с. 119), хоч не всі з неї помічають її. А проте існує серед гоголівського Миргорода, мов той манастир. І от (с. 111):
Все йде, все минає і відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалейний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон трівожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештанський.
І не знає, що то коммольці в туманах весело регочуться і Чумаківська Комуна іде в снігову даль, а манастир — справжній манастир з черницями, на горі, що над міщанським болотом — той манастир одступає все далі й далі.
624
Меженко Юрій (справжнє прізвище Іванов (Іванів); 1892-1969) — літературний критик, бібліограф.
626
Тургенєв Іван (1818-1883) — російський письменник. Пилипенко вказує на образи його відомих романів «Дворянское гнездо» (1859) и «Дым» (1867), що зринають у М. Хвильового.
627
Коммольці — похідне від скорочення «комуністична молодь», члени комсомолу — комуністичної спілки молоді.
628
У В. Підмогильного у закордонній «Новій Україні» — йдеться про цикл В. Підмогильного з чотирьох новел «Повстанці».