Да. Марія і Вівдя дивляться сіро, вони без дороги, а от Наталка, що до неї сірий Юрко липне, липне і боїться, липне й нявчить, як блудливий кіт, — Наталка дивиться синьо (с. 64), бо з синьоблузих, бо працюватиме в туманах, висмикуватиметься з бур'янів революції (вона — бур'ян запашний, такий бур'ян, що й у «Солонському яру» росте й «пахне од нього дубовим молодняком» (с. 85). Дубовим, чуєте?)
От і над «Шляхетнім гніздом» голубі (хоч голубі, хоч сині) голуби полощуть, бо в шляхтичів «несвітло на душі — щось минає, щось не вернеться». І хоч молиться бабушка (с. 92):
Божа мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу? Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому, крихкотіла, як сама бабушка.
А в «Бараках, що за містом» живих людей без жалю в братську могилу кидають (не голубі мундири, не шлики[629] і не трупарники Мазій та Юхим, а санітари — бо все їдно помруть), і з могили кволий стогін. А Мазій лізе туди мовчки.
«Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухались до брудної нічної тиші».
Теж листопадне, тільки раніш.
І ви думали б? Десь є люде, що в трупарне місто революційні плякати прислали, і в трупарників інакше, — але коли живих закопувати:
— Д'ех, не голубіє на душі!
А посиніло б, коли б завод одкрити, бо «котельщики — це тобі не село» (с. 157), і бувшому котельщикові Юхимові вадить од трупного смороду, і хоче він у синьому димі попопрацювати.
І знає, що «всяка буває смерть і буває смерть, що від неї смердить трупами» (с. 145).
Не хоче собі — утікає. Не хоче й другому. Каже давію Мазієві:
— Сволоч ти і квит!
А зробив «ради солідарности, підсобити треба товаришам» (с. 133). Як — не знає, бо в бур'янах. Приштокати. А тут Мазій:
— Д'ех, не голубіє на душі!
А тим часом «за вікном (це вже в Вадима й Марії. — С. П.) був синій листопад». Він умирав, хоч замісць серця мав жаринку, а Марія... Хіба, копирсаючись у власній душі і з презирством ставлячись до «дитячої наївности маси» (с. 101), вона могла чути, як «по тихих оселях бродить комуна у сучасності сірій» (с. 96), хіба могла бачити, як «в синій ночі летять гори» (с. 110). Чуєте? — Гори!
Марія не бачить, а Стєнька, розпусна, як кажуть, Стєнька, бур'янова незаможниця Стєнька, та Стєнька з «Легенди», що, як прийшли червоні повстанці на село, «...спалахнула раптом, мов промінь пробився крізь хмари».
— За волю... йдете?
І скрикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стєнька до порога:
— Цю ніч п'ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь!
Еге, ця Стенька з цього уривка — поеми (бо ж віддала все, що могла віддати, бо прислужилась ластівкам волі так, як уміла, щиро, одверто, усією душею — не тілом. Тілом потім — на палях).
Оця Стенька знає, що таке синє. Вона кличе голосно:
Послухайте! Послухайте! Невже ви не бачите, що ми видираємось з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку, — знову безодня: темна, склизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним, повстанським словом: беріть ножі! Точіть ножі!
Так пророкує Хвильовий і в «Синьому листопаді».
— Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії світової, синьої.
А хто почув заклик у синю далечінь? Знов до «Легенди» (с. 181).
Йшли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі (Хвильовий знає, хто коли) йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилились). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки...
Усі, хто: «ми не раби». Усі, щоб завтра розгорнути голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
І не спинився Хвильовий «перед обличчям неоспіваного пролетаріяту», як казав — дивись спочатку.
Але спинився він перед сірими розгубленими обличчями «попутчиків». Це не він назвав і не Кавтський[630].
Ось ідуть разом Остап і він, Юрко, пише листа товаришеві, заприсягається, що комуніст, тільки в Райрибі не може і на заводі теж не може — бо синьо там, бо не жовтень вже, а листопад, перемогу тяжкою марудною працею, терпляче, по кавалочку здобувати треба.
Товариш Жучок (про цього «походного Леніна» теж не Кавтський і ніхто з мудрих — згодом і любляче), отож, товариш Жучок заклопотано писала товаришеві Миколі Хвильовому, писала, бо в спідниці, а так — товариш. Чому неодмінно товаришка?
630
Кавтський (Каутський) Карл (1854-1938) — один із лідерів німецького соціал-демократичного руху.