«Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік — два вирости не на вершок, а на ввесь сажень.
З комуністичним привітом Жучок».
Юркові байдужки. Юркові сіро всередині. Хлопці — коммольці до нього з заводу бігають, прохають лекцію проказати — лежить, думає про Райрибу. А Райриба теж потрібна. А він — коли б закордон...
І дрібнесеньким кроком іде, відстає од могутнього вальківника Остапа. Остап, як вип'є, каже:
«Подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй».
Наталка сіла біля Остапа:
— Що в п'яного на язиці, то в тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як синє повітря в осени — ранньої.
...Над заводом знов думало небо — темно, недосяжно.
Секретар сказав:
— Плюю на всіх і вся. Моя власть і баста!
Його спитали:
— А я?
— І твоя.
— А я?
— І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
— І їхня?
Всі подивилися і подумали, а секретар сказав:
— Це гість.
А Остап п'яно і нахабно засміявся.
— Це той, як його... як ото мітинг був... — попутник. Ха... Ха...
Юрко спалахнув, а всі зареготали, а секретар похвалив:
— Нічого, хоч попутчик, за те дорогий, — і похлопав Юрка по спині (с. 67).
А чи дорогий! Чи не вкупі з Карком і чи нема в нього в столі теж бравнінга?
Що бравнінґ? От у «Заулкові» Мар'яна, щоб наважитися вбити себе, має спочатку віддатися сифілітику з гнійними пухирями на животі. Треба піти геть — і немає сил піти геть.
А Вівдя в «Кімнаті ч. 2» каже: «Щось треба зробити героїчне, а воно і маленьке несила» (с. 175). І думає, що стане на шлях до героїчного, коли віддасться комісарові Вольському і не буде зачиняти дверей, а за дверми хай стоятиме Макс, про якого начебто співають:
І не хоче такого геройства комісар Вольський (він — витриманий, казав червоноармієць Каптєєв).
І ципльонок Макс бере свого клумка і йде геть від Вівді — це патологія. Так. Вівдя. Мар'яна. Доктор Фальк. Пшибишевщина[631]. А ще, пам'ятаєте — «Без догмата»[632] Г. Сенкевича. І там в інтелігентів дві душі: одна сіра, друга синя. І не можуть працювати. Прийшла червінькова революція — причепились.
І от ідуть (с. 62):
Юрко, Остап — люди однакові, люди різні (проходили дні — холодні і теплі, близькі, далекі... Люде однакові, люде різні).
І дивується Остап (с. 65):
А от тобі й революція: і не видно її, і видно її, як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов їжак вислизне.
І правда: всефедеративне (у другому виданні — всесоюзне) міщанство в бур'янах дубовий молодняк виростає.
З одного боку, «ми не раби», а з другого, «революція наша, а слова не наші» (с. 62) — дивується Наталка й бігає до Юрка питати (вона ж до ком'ячейки ходить):
«Товаришу, Юрко! Що це таке — емісія? А потім: що це таке — девальвація?» (с. 63).
І Остап сумує також:
Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, й залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат (от — пролетаріят не темний, — ми від себе). Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх, по-свинячому шукають правди, — богородиць нароблють — одна розпуста.
От і до іншої теми: що кажуть — еротика.
І прийшла неділя. Наталка сказала.
Ходімте над берег Торці.
(Остап пішов до фабрзавкому).
Юрко:
— Ходімте!
Сказав просто, було не просто (с. 70).
А Наталці було просто (і Остап, — аби не в шалапути): «у мене ще не було дітей» (с. 75).
І Хвильовий каже в «Колоніях, віллах» (с. 18):