Чому сучка? Чому хвостиком? Це — автор. Хая, не Хая, чув, не чув — однаково автор.
І де розважитися, як не згадати «Кота в чоботях»? Там Жучок — не свята, — сказали б сучки. Свята, — сказали б ми. Було байстря. Повісили козаки на ліхтарі. Але плаче ще й досі. А як же вона сповнена життя для других. І дитина — друга. Хіба була б для Жучка своя? Коли б спитали, може, завагалася б і відповіла (с. 59):
«Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріялізм. Я його погано знаю, а тому й воздержуюся».
Не хоче Хвильовий ідеалізувати Жучка, а хоч би хотів, не вмію, каже, гімнів складати, пишу степову бур'янову пісню цим сіреньким (с. 46).
Але що зробиш, коли він злотистий, коли з нього сонце точиться?
І Ю. Меженко каже — це поема. Вірно каже Меженко. А звідки вона взялась?
«Ах, я знаю: це жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це жовтнева тайна» (с. 46).
І пише Хвильовий свою поему без ґудзиків, бо без ґудзиків Жучок, без ґудзиків уся революція.
Нема красивих рухів, нема зав'язки, нема й розв'язки, «за цим звертайтесь до героїв гітарних поем».
А зав'язка-розв'язка — революція. Так, революція. Це — в усіх «Синіх етюдах».
От і порівняйте.
Хоче Ю. Меженко: «Я гадаю, що згодом він (Хвильовий) скаже своє слово, оцінить і закваліфікує». Це до того — обсерватор негативних рис.
Чого хоче? — «Свиня, це для того — свиню підложити», а Жучок — «Кіт у чоботях». Усі інші будуть казати: «Кіт у чоботях». І це згадають: Гапка — це глухо, а от гаптований — яскраво.
Еге — «не для пролетаріяту, а для інтелігенції». Форма — так. Наслідки, конструкція думки — ні. От: чи треба?
Єсть інтелігенція. Єсть просто міщанство. Єсть міщанство в інтелігенції. І нема інтелігентности в міщанстві.
Всефедеративне міщанство в «Синіх етюдах». Картає його нещадно.
Онде Анфіса Павлинівна (чи Павлина Анфисівна — чорт їх розбере, коли «обидві гірші»: та з тюрми вийшла, та з партії, мабуть, у тюрму піде). Так от дитячими котлетками свого гостя частує в «Колоніях».
І Сидір каже: «Яке-небудь стерво та ще й лізе. А спитати б: де ти було, як ми власть зовойовували? Гівно. Одно слово — гівно та й тільки».
До речі: як би ви вилаялись? — може, якось по-французькому, а то по-латинському? Проститутка — можна. Повія — красиво, поетично навіть. А як ще?
Хвильовий пише. Слово є слово. Річ є річ. І всі однакові.
А як гівно в партію лізе, гівно і єсть. Ви так думаєте — так кажіть. Труситься «жалкенька» (це її Вівдя — ось маєте!). Христя й бігає по нафту, щоб з книжки здобути те, чого нема в натурі. Труситься, мабуть, і Хая, бо — совнаркомка. А ще хоче з «Заулка» Аркадій Андрієвич.
Як же? Він закоханий в канцелярію, а Ленін і Троцький канцелярії розрішили. Може, вище від столоначальника вибереться.
І він, і ще, і ще.
«Обсервує» їх Хвильовий так, що треба йому до зоологічного саду якось навідатись по назвиська.
І чув я колись після читки на зборах спілки селянських письменників «Плуг»:
«Ой, що ж ви зачитали? Мене немов у смердюче болото вкинули, калом вимастили».
Еге — це для інтелігенції. Корисно. Щоб була інтелігенцією.
У місті. А ще в селі. Це «Шляхетське гніздо». Манячить велика Шведська могила, і тягнуть до неї шляхетські воли. Тоді ж була своя земля, свій ліс, виписувалася «Нова Рада»[633], посилались гроші до банка.
А тепер: мій — не мій ліс. Мої — не мої воли. Це — д'єдушка, а про бабушку вже казали: молиться. І обидва: та хіба це по закону? Тягнуть воли до Шведської могили. І згадується Мазепа. І згадується знов Винниченкова «Зіна». Ось:
Ви уявіть собі — я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить — «в степах»? Там, перш усього, немає хапливости. Там люде, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно іде уперед. А навкруги степ та могили.
...В цих теплих степах виробилась кров моя і душа моя.
А Хвильовому (с. 87) ввижається іноді, що
вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стяг. — І Україна дметься вгору... І люблю я її — більшовицьку Україну ясно і буйно... (с. 88).
633
«Нова Рада» — щоденна газета, виходила в Києві від березня 1917 до січня 1918 р. як продовження забороненої царським урядом у 1914 р. газети «Рада». Редакторами були С. Єфремов, А. Ніковський та ін.