Та не на волах до неї доїдеш. Інакше. Як — у «Дорозі».
Попутники не знають тієї дороги. Он Вівдя цілу годину в очі наймичці Горпині дивилась, євангелістці, щоб збагнути: як мати віру? Як упевнено йти? І не видивилась... А жалкенька Христя просто сама молитися почала, щоб економічне вчення собі в голову втовкмачити.
Їх усіх — в «Бараки, що за містом».
Але ви думаєте, що справді Хвильовий вас у болото завів?
Д'ех, як він любить життя!
Онде Чумаківська комуна, посеред багна стоючи, телефонує (с. 118).
Ша! Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці. Відкіля? Ага, чую! Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо і непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни Іванів салютує у всі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим! Смерть неврастенії! Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму.
Гряде час світової революції! Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
Дарма, що і у комуні є «гріхи». Знайдіть манастир без гріхів? А головне не те. Головне:
«Хіба можна кожного після довгої дороги без станції зводити у ванну?» (с. 131).
Це — з «Бараків». Там брудно. І в комуні буває. Люде. Традиції. От (с. 116):
З другої кімнати чується:
— Товаришу Гордієнко!
Він підводиться й резонно підкреслює:
— У нас прізвище відкидається. Кажіть просто: «Товаришу Йосипе!»
А Варвара (служниця) підслухала й собі:
— Варваро! Йдіть-но сюди!
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара!
...Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комуна... Тьху!
...А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в «обивательські» вікна, показує язика і мчить далі.
Д'ех! моя кохана! Дай візьму тебе в свої залізні обійми! Твоє волосся пахне, мов виноградне вино!
Не всі бачуть цюю весну. Не всі знають дорогу. Не знала ластівка, на електрику полетіла, синьої мряки злякалась, бо «на краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то не буде потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (пам'ятаєте?) були голуби» (це з «Дороги» — с. 189), але візьміть і до «Ластівки». Бо і вона шукала світла од дощу — і вбилась у непівській кімнаті, шукаючи вікна. Хоч на дощ.
Електрика — не сонце. А сонце зійшло. Пахло сонцем. Пахло життям. А що з ластівкою?
...узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця і кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
Хто ластівки? Хто не ластівки?
Був в «Дорозі» сон голубиний і «розтанув сон (лебедине крило) над містом» (с. 190).
Над містом.
Отоді Хвильовий запитує свого читача: чи виконав я своє завдання? Га?
А проф. Білецький каже, що читач мовчить. Мабуть, він (читач) з ластівок.
Проте проф. Білецький ще каже:
Про його книгу говоритимуть чимало: різноманітне коло емоцій і думок, що вона викличе в свідомості читачів, знайде відповідний відгук критичної літератури.
Так: треба про кожний етюд, треба про всі разом. Як про Тургенєва. Тут більше, тут глибше і ширше. Як не глибше, коли «зав'язка — революція, розв'язка — соняшний вік». Соняшний вік у «Синіх етюдах». Сині — веселі, сумні, хмарні, соняшні. От які сині — вони після жовтня, вони до розв'язки через радісну уперту працю.
Так ми. І ось чому Хвильовий каже (с. 25):
Переспівувати — не творити, а малпувати. І читач — творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю і ви шукайте.
Я — читач. Я шукав. Всього не обіймеш. Але не хотів творити, хотів малпувати. Про Хвильового по Хвильовому[634].
Чи виконав своє завдання? Га? Не питаю читачів — вони творитимуть кожен.
Питаю себе.
І кінчаю:
— Ходить Хвильовий по бур'янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке — ви знаєте.
634
Не хотів творити, хотів малпувати — Пилипенко підкреслює, що стиль його рецензії наслідує стиль Хвильового-новеліста.