[Рецензія на книгу В.Поліщука «Літературний авангард»][636]
Пішла мода на «credo»[637] — («вірую») в наших поетів. Написав М. Хвильовий своє «Камо глядеши?» і видав окремою книжкою. Тепер В. Поліщук виступає зі своїм «Літературним авангардом» — трохи розхристаним, але що дає тим часом уявлення про ідеологічно-мистецькі настрої автора. Книжка розпадається на два розділи: «контратака» проти Єфремова, Дорошкевича, Зерова, Тичини й М. Хвильового і другого — сміливо названого «До марксівської поетики» зі славослов'ям верлібру і деякими формально технічними міркуваннями щодо теорії його.
Усі статті, крім останніх, написано в полемічному тоні й скеровано проти літературних «назадників» за справжню (на думку В. Поліщука) «Европу». Лихо нам з «європейцями»! Проте з усіх теперішніх категорій цієї породи В. Поліщук чи не «найпоступовіший». Так і дивимось на «Авангард»[638].
[Рецензія на видання «Неоліф»][639]
Сімовці[640] давно рекламували цей «Неоліф»[641]. Синиця збиралася запалити море і... сіла в калюжу. Та яку калюжу! Більшого убозтва думки, більшої халтурности й вразливої невмілости, що межує з анальфабетизмом[642] (дивись у словник!)— не міг сподіватися від «СіМ'у»[643] найзапекліший ворог його. Не журнал, а ворона в пав'ячому пір'ї у манірній обкладинці, єдиному, чим так-сяк отой «Неоліф» похвалитись може. Викинуті на смітник гроші і видавництва, і тих читачів, що їх спокусить тая обкладинка й гучний заголовок.
Рецензувати зміст «Неоліфу» рука не підіймається, бо й наші рукописні пирятинські тощо журнали ліпші від цієї макулатури. Але ж то у Пирятині, а це у Москві, де «СІМ» претендує на представництво української пролетарської літератури. «СІМ» скомпрометував цим виданням не тільки себе, а й цю літературу — в цьому біда. Не викупає убогого змісту й передова «Заклик», суть якої полягає в пропозиції вчитися й набувати знання. Дивуєшся керовникам «СІМ'у» В. Ґадзінському й Гр. Коляді, що не потрудились навіть з себе видавити ліпшого матеріялу, ні зі своїх підопічних, що бува кращі речі друкували подекуди. Недбайливість доходить до того, що в журналі, де стоїть підпис «відповідальний редактор В. Ґадзінський» (це ззаду, а спереду великими літерами «за редакцією Грицька Коляди») вміщено листа того ж В. Ґадзінського до «шановного редактора». Сам собі лист пише! Цього уже й світ не бачив. Незгірше й зміст того листа. В. Ґадзінський попереджав редакцію «Червоного Шляху», що не буде брати в ньому участь, зважаючи на лайливі рецензії на його книжку — аж доки не переміниться склад редакції «Червоного Шляху». Бідний товариш Шумський[644]! Бідні тт. Яловий, Хвильовий і Тичина[645]! Доведеться їм шукати іншого хліба.
Але ми боїмося, що такі ж листи може одержати й «Неоліф» від усіх його нередакторів. Не будемо брати участи ані в «Неоліфі», ані взагалі в «СІМ'і», поки там такі мудрі керовничі сидять і дурниці роблять, з читачів глузуючи. Що так скоїться, ми певні, бо вже кубанські гуртки «СіМ'у» звертаються до «Плуга», бачачи, що не в ті ворота були попали.
[Рецензія на книгу І.Полярного «Чорні силуети»][646]
Час од часу випливають отакі місцеві видання округових «кущів» здебільшого (як і це) плужанських. Так видали колись (їм присвятив свій фейлетон В. Коряк — «Література сон городів») свої вірші тт. Ведмицький, Ставко й Хоменко в Прилуках, т. Лучанський в Ромнах[648]... Тепер Охтирка демонструється. Не сказать би вдало, але й те добре! — не на на глузд та сміх (як на Охтирку, звичайно, як на «кущі»).
П'ять маленьких ескізів, малюнків, що за нерозумінням автора названі новелями. Бідачна на вокзальнім асфальті «Мадонна», мовляв, Петро-каменяр сп'яна б'є неповинну жінку. Комсомольці не приймають до себе дівчину через міщанське походження, хоч вона самовіддано працює на цегельні. Бідачна Минька їде «зайцем» в потязі й з божевілля падає на рейки. Заґратована тюрма, а навкруги міщанське життя — ось зміст ескізів т. Полярного. Фабули майже в жодному немає. Мова трохи претензійна, з начитаних романів. Видно бажання писати й... невміння писати. Ранувато було книжку видавати — навіть для Охтирки. Добре, як сказали вже, що на глузд молодий автор не попаде.
636
Подаємо за першодруком у 6 числі журналу «Плужанин» за 1925 р. Помилок з датами немає. Можна припустити, що причиною в розбіжності могла бути або затримка номера, або рецензування на випередження (В. Поліщук та С. Пилипенко перебували у дружніх стосунках).
637
«Credo» — Сергій Пилипенко навмисно акцентує увагу на цьому слові, адже так називався і літературний маніфест групи «Гроно», заснованої В. Поліщуком 1920 р. Тож виклад поетом художньо-естетичних засад та створення групи «Авангард» спонукає рецензента провести певні паралелі. Адже, на його думку, Поліщук у своєму русі «чи не „найпоступовіший“».
638
«Авангард» — літературно-мистецька організація на чолі з В. Поліщуком, що діяла в 1926-1929 рр. До групи належали В. Єрмилов, О. Левада, Л. Чернов-Малошийченко, Р. Троянкер, Г. Цапок.
643
«СіМ». «Село і Місто» — Союз українських і пролетарських письменників у РСФРР. Об'єднання діяло на території Росії в середині 1920-х рр.
644
Шумський Олександр (1890-1946) — політичний діяч, у 1924-1926 рр. народний комісар освіти УСРР. Із середини 1923 р. і до усунення з посади наркома за «ухили» в національному питанні був редактором журналу «Червоний Шлях».
646
Подаємо за першодруком у 1 числі журналу «Плужанин» за 1926 р. Матеріал підписаний псевдонімом Книгочий.
647
І. Полярний — перший псевдонім Івана Багряного (справжнє прізвище — Лозов'ягин (Лозов'ягін; Лозов'яга); 1906-1963). Письменник, громадський і політичний діяч. Належав до Спілки селянських письменників «Плуг». Репресований. Під час Другої світової війни виїхав на Захід.
648
Тт. Ведмицький, Ставко й Хоменко в Прилуках, т. Лучанський в Ромнах — йдеться про письменників-початківців, членів регіональних філій Спілки селянських письменників «Плуг».